Марія Заньковецька – одна з найяскравіших драматичних актрис кінця ХІХ –початку ХХ століть. Її справедливо вважають символом і душею українського театру. Дебютувала Марія Заньковецька 27 жовтня 1882 року на сцені першого українського професійного театру під орудою Марка Кропивницького в місті Єлисаветграді (нині – м. Кропивницький) у ролі Наталки в п’єсі Івана Котляревського «Наталка Полтавка».

Сорок років працювала актриса в українському театрі. У короткій автобіографії вона писала: «На всі намагання залишити мене на імператорській сцені, на запросини,… не дивлячись на все це – я залишилась на своїй милій, хоч тоді і зовсім бідній і репертуаром, і положенням, і відносинами до неї з боку уряду, українській сцені…»

Марія Заньковецька створила численні образи українських дівчат і жінок, зачаровуючи глядачів своєю неперевершеною грою.

Для неї і про її творчість писали М.Кропивницький, М.Старицький, І.Карпенко-Карий, Панас Мирний, а також відомі театральні критики.

У листі-привітання з 25-річчям сценічної діяльності Марії Заньковецької Іван Нечуй-Левицький відзначив: «Ви своїм високим талантом, своїм артистизмом додали багато блиску українському театрові і добули до його честь і славу навіть меж людьми, неприхильними до українського письменства й його розвитку».

Марія Костянтинівна створила на сцені цілу плеяду хвилюючих образів українських жінок, показуючи тяжкі страждання бідних і знедолених. Водночас актриса підкреслювала їхню духовну красу, життєстійкість, оптимізм, прагнення до розкріпачення і щастя. Героїні Заньковецької не тільки сумували над своєю тяжкою долею, а й протестували, гнівно викривали соціальну несправедливість. Видатний художник Ілля Рєпін говорив: «Коли б можна було кинути все, щоб відбити на полотнах картин сценічні образи М.К.Заньковецької, вийшла б найдорогоцінніша галерея, присвячена жінці з народу, яка закута в кайдани суспільного і сімейного рабства і вимагає права на вільне духовне життя, на людську радість».

Марія Заньковецька, граючи на сцені, віддавала всю свою багату натуру процесові гри. Передаючи переживання героїнь, актриса глибоко переживала їхні почуття. Марія Костянтинівна любила театральну роботу і вміла працювати. Голос, міміка, тіло і дикція в Заньковецької були винятково виразними. Граючи перед глядачами, актриса вся віддавалась ролі і жила нею. Глибокий і переконаний реаліст, Заньковецька ненавиділа фальш у мистецтві. На сцені її найбільш приваблювало правдиве відображення дійсного життя. Актриса була переконана, що найбільше впливає на глядача те, що відображується просто і конкретно. Реалізм Заньковецької поширював рамки побутових п’єс і надавав їм гострого ідейного звучання.

Учень і партнер Марії Костянтинівни Борис Романицький згадував: «Діапазон ролей М.Заньковецької був буквально необмежений. Вона могла грати все. Звичайно, що  найвищою її акторська постать була в ролях драматично-трагічних. Я грав із Заньковецькою у 30 п’єсах, бачив і вивчив її гру у 30 п’єсах. Скрізь це була велика геніальна артистка: і ніжна й трагічна «Наймичка», і гордо протестуюча Зінька» (Дві сім’ї»), і глибоко трагічна Катря з «Не судилось…».

Майже всі образи, які грала Заньковецька, були позитивні, вона любила їх не тільки, як «хороші ролі», а й як образи хороших людей. Марія Костянтинівна з усією властивою їй енергією захищала цих героїнь, всією своєю істотою виступала перед глядачами жагучим і натхненним адвокатом цих образів. Очевидно, бажання захистити хороше, бажання безпосередньої боротьби за хороше, було найбільш властиве Заньковецькій, її творчості».

Вершин майстерності велика артистка досягла в ролях трагедійних, гостродраматичних. Глядачам і критикам здавалося, що долі всіх покривджених, поганьблених, понівечених і кинутих на поталу світові українських дівчат і жінок вона акумулювала в собі й продемонструвала перед глядачем. Вершинами вершин у Заньковецької були Харитина й Софія у п’єсах «Наймичка» і «Безталанна» І.Карпенка-Карого, створені в співпраці з улюбленим режисером Марком Кропивницьким, Олена, Оксана і Зінька в його драмах, Наталя в «Лимерівні» Панаса Мирного.

«Циганка Аза» Михайла Старицького – найпопулярніша і найбільш «касова» п’єса в репертуарі дореволюційного українського театру. Не було трупи, яка б не виставляла її, та й дуже часто. Дія відбувається в циганському таборі. П’єса насичена музикою, сольними і хоровими співами, танцями. Найголовніше – це яскраво виписана центральна роль Ази.

З піднесенням актриса грала поетично-романтичну Галю в Шевченковому «Назарі Стодолі». Життєрадістю іскрився її талант у п’єсах комедійних. Яскравими в неї були Цвіркунка (оперета «Чорноморці» М.Старицького), Хвеська («Кум-мірошник»), Пріська в «По ревізії» М.Кропивницького. Героїкою народних історичних дум і пісень дихали образи Тетяни в «Бондарівні» І.Карпенка-Карого, Марусі в «Марусі Богуславці» М.Старицького.

Марія Заньковецька була напрочуд гармонійна в драмі і комедії, їй однаково доступні були природа трагедійного і комедійного. Могутній її геній найповніше виявився в драмі.

Заслуги артистки перед українським народом були високо оцінені співвітчизниками. У день 40-річчя сценічної діяльності 15 грудня 1922 року Марії Заньковецькій першій в Україні присвоєно почесне звання Народної артистки республіки.

«Правда в показі горя і радості, правда в розкритті душі людської – ось, що хвилювало й захоплювало глядачів, ось, що вчило ту театральну молодь, яка була свідком прекрасної діяльності Заньковецької в старому українському театрі. Ось чому я з великою пошаною схиляю голову перед світлою пам’яттю геніальної, справді народної артистки, яка залишила незгладимий слід у нашому театральному мистецтві», - писав народний артист України, лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка Іван Козловський.

Поет Олександр Олесь, захоплений великим талантом видатної актриси, присвятив їй натхненний вірш:

Вона пішла дорогою страшною,

Коли ще ранок наш не цвів,

Вона ішла царівною-весною

З далеких радісних країв.

Де йшла Вона, там сходили троянди,

Куди дивилася - зірки.

Із сліз її займались діаманти,

З зітхань здіймалися чайки.

Це нам вона степи й річки вквітчала,

Сади з опалами злила,

Могили рутою заслала

І в небо кинула орла.

Хто чув її, той чув наш степ зелений,

Стояв у нашому гаю.

Той розумів наш біль і гнів шалений

І плакав в нашому краю.

Вона нам стежку протоптала

В країну сонця і тепла,

І враз з мечем, як янгол, стала

І нас на гори повела!

Тетяна Кузнєцова, зав. відділом Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.М.Коцюбинського