«З невимовною тугою у серці берусь я за перо, щоб подати відомості про смерть нашого славетного поета байкаря Леоніда Івановича Глібова, який упокоївся 29 жовтня р.1893 о другій з половиною годині вранці, проживши на світі 66 років і 8 місяців з днями», - писав український громадсько-політичний діяч, чернігівець О.Тищинський у життєписі свого близького приятеля. Згодом, створений ним біографічний нарис було опубліковано замість передмови у збірці творів Л.Глібова, що була укладена видавництвом «Вік» та вийшла друком у Києві 1904 р. Ця збірка з дарчим підписом Олександра Глібова донині зберігається у меморіальній бібліотеці М.Коцюбинського.

10 листопада (за новим стилем) минають 130-ті роковини з часу, як відійшов у вічність український письменник, поет, байкар, видавець і громадський діяч Леонід Глібов.

Дитинство майбутнього байкаря минуло на Полтавщині, де він народився 5 березня 1827 року у с. Веселий Поділ Хорольського повіту у родині Івана Назаровича та Орини Гаврилівни Глібових. Його батько був управителем кінських табунів у маєтку поміщика Гаврила Родзянка. Початкову освіту Льолик, як його називали у родині, здобував вдома за допомогою матері. Згодом навчався у Полтавській гімназії та Ніжинському ліцеї вищих наук.

По закінченні ліцею з 1855 р. працював вчителем спочатку у Великому Острові на Поділлі, а згодом – у Чернігові в чоловічій гімназії. З 1861 року став видавцем і редактором газети «Черниговский листок», на сторінках якої з’являлися соціально гострі матеріали про місцевих урядовців, поміщиків, суддів тощо. 1863 року за зв’язки з підпільною організацією Л.Глібова позбавили права учителювання та встановили поліційний нагляд. За складних обставин він на 2 роки переїздить до Ніжина.

Повернувшись у 1865 році в Чернігів спочатку працював у канцелярії губернатора, а за два роки став управителем земської друкарні. У цей час продовжував активну творчу працю, готуючи до друку збірки байок, видавав книги-метелики, писав фейлетони, публіцистичні статті тощо. З появою у Галичині таких журналів, як «Зоря» та «Дзвінок», особливу увагу Л.Глібов став приділяти написанню дитячих творів, які регулярно публікувалися на сторінках згаданих часописів.

Так і в останні дні життя, уже не маючи змоги писати самостійно, він надиктовував синові або приятелям свої нові байки. О.Тищинський згадував: «…ще 24-го жовтня, у неділю, він сидів на ліжку й навіть проказав мені нову байку «Огонь і Гай», яку я тоді ж і записав і зроду-віку не подумав би, що через п’ять днів його не стане…

Проказував він її сидячи на ліжку і, правда, був слабий, та все ж не так, щоб можна було думати, що хутко вмре. Проказував він трохи не так скоро, як звичайно, часто ставав, думав… «Отто яка слаба пам’ять зробилась», сказав, а все ж таки довів до кінця. «Ну, шліть же в «Дзвінок», на сей рік і буде з нього…». Так побивався небіжчик про «Дзвінок» та його маленьких читачів і не гадав, що се буде останнє його надбання за-для рідного письменства».

В останній строфі байки традиційно автор лишив повчальний висновок, який став його своєрідним заповітом читачеві:

«Молодіж любая, надія наша, квіти!
Пригадуйте частіш ви баєчку мою;
Цурайтеся брехні і бійтеся дружити
З таким приятелем, як той Огонь в Гаю».

За кілька днів Леонід Іванович «віддав Богові свою безцінну, люблячу душу тихо, спокійно, тільки раз зітхнувши…». Похорон, кошти на який виділила земська управа, відбувся велично в погожий теплий недільний день. Проводжати знаного у Чернігові байкаря Леоніда Глібова зібралося заледве не все місто. Домовину товариші небіжчика не дозволили везти на марах, а несли на руках до самого місця його останнього спочинку – на цвинтар Троїцького монастиря. Величезна похоронна процесія розтягнулася мало не на пів верстви. Над могилою звучали промови добродіїв Рашевського і Павелка та вірші Самійленка, Гофштетера і Журавського; «усі вони згадували небіжчика, як людину з божою іскрою та вогнем, як надзвичайно талановитого вчителя мораліста, якого байки та інші твори довго не щезнуть з пам’яті людської…».

Журнал «Дзвінок» сповістив про смерть дідуся Кенира у своєму випуску №21 від 20 листопада 1893 р. А остання байка «Огонь і гай» була опублікована вже у першому номері журналу за 1894 р. Там же була вміщена і стаття О.Тищинського.

1899 р. на могилі Л.Глібова встановили пам’ятник з білого мармуру роботи архітектора Ріццолатті як данину пам’яті та вияв поваги до нього від земляків. З одного боку пам’ятника вміщений портрет покійного і напис під ним: «Леонід Глібов, поет байкар. Народився 19 лютого 1827. Умер 29 жовтня 1893». З іншого боку вирізаний золотий вінок і під ним дві строфи з вірша В.Самійленка «Пам’яті Л.І.Глібова», прочитаного ним над труною небіжчика. До збору коштів на цей пам’ятник свого часу долучився і М.Коцюбинський.

1939 року первинний мармуровий пам’ятник видатному байкареві перенесено до музею М.Коцюбинського, де він експонується і нині. На зміну йому на могилі встановлено скульптурне зображення Л.Глібова на постаменті з сірого граніту.