«На шлях я вийшла ранньою весною

І тихий спів несмілий заспівала…»

(Леся Українка)

25 лютого виповнюється 150 років від дня народження Лесі Українки. Це ніжне і дзвінке ім’я, як писав наш видатний сучасник Іван Драч, належить до найвеличніших імен нашого народу, а його власниця посідає одне з найпочесніших місць серед славетних українських письменників-класиків. Письменниця залишила нам чудові, сповнені великої пристрасті ліричні поезії, досконалі глибоко філософські драматичні твори, талановиту прозу, блискучі публіцистичні й літературно-критичні статті, величезну епістолярну спадщину. Її твори – це джерело невичерпної мудрості та незламної сили духу. У своїх поезіях Леся Українка, попри те, що мала важку хворобу, ніколи не нарікала на свою долю, а продовжувала боротися.

Важливою обставиною, що сприяла формуванню літературних смаків і уподобань майбутньої поетеси було те, що сім’я Лесі Українки, а потім і вона сама, жила літературними інтересами, мала добрі взаємини з тогочасними українськими письменниками та культурними діячами: М.Старицьким, М.Лисенком, І.Франком, М.Коцюбинським та іншими, тож разом із колегами по перу продовжувала й розвивала прогресивні традиції класичної української літератури.

Леся Українка заявила про себе в літературному процесі в середині 80-х років ХІХ ст. як поет-лірик. І говорячи про її творчість, не можна оминути увагою зображення нею пейзажу в ліричній поезії, позаяк у своїх поетичних творах Леся Українка приділяла велику увагу відтворенню краси природи. Маючи хист до живопису (поетеса була не лише широко обізнана на історії й теорії живопису, а й сама малювала), з тонким смаком і умінням вона відтворювала українську природу й пейзажі інших країн.

До Лесі Українки в українській літературі вже існували певні традиції щодо описів природи (у творчості Шевченка, Франка, Старицького, Глібова, Коцюбинського тощо. Та Леся Українка робила це з особливою, властивою тільки їй, проникливістю й тендітністю. Вона вміла передати поетичним словом і голос лісу, і шум води, і радість весни, і смуток осені. «Німого в лісі в нас нема нічого», – каже її Мавка. А на звуки чарівної мелодії сопілки «відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт калини, глід соромливо рожевіє…»

Поетеса бачила нерозривну єдність життя природи та людини, якій природа допомагає вистояти в біді, дає творчі сили. Тому й звучить так велично і проникливо:

Весни такої не було й не буде

Як та була, що за вікном цвіла…

(«Давня весна»)

Пейзажі Лесі Українки щоразу переконують, яким навдивовижу розмаїтим є образне наповнення її лірики. Поетеса не була пейзажистом локальним, оспівувала не лише якийсь окремий, улюблений куточок рідної землі. У її поезії – вся Україна. Тут і краса українського Поділля, і «Славути красної бори соснові і Случі рідної веселі береги» – це Волинь. Є Полтавщина, Буковина, гуцульські Карпати, південь України з його берегами Чорного моря. Крім того, вона оспівала красу та своєрідність природи інших країв світу, збагативши українську пейзажну лірику картинами Східних Альп, Італії, Єгипту, туманних вод Босфору.

Чи не найбільше уваги приділила у своїй ліриці Леся Українка, пейзажу моря. Її справедливо можна вважати українським поетом-мариністом у широкому розумінні цього слова. Образ моря в українській поезії, варто зауважити, не був новим, але Леся Українка як спостережливий і вдумливий пейзажист-мариніст збагачує поетичний малюнок моря низкою конкретно-художніх деталей, відтворюючи морський пейзаж зі всіма його барвами та відтінками.

У 1888 р. Леся Українка вперше їде до моря. Під враженням від мандрівки створює ліричний цикл «Подорож до моря» – своєрідну пісню про красу рідної природи. У дев’яти віршах циклу автор веде читача шляхом Луцьк-Одеса. Сповнені барв і руху, змінюються картини, що тісно пов’язані з настроєм ліричного героя. Художньо найбільш довершеним є вірш третій вищезгаданого циклу – «Красо України, Поділля!» Це поетичний пейзаж рідного для Лесі Українки краю. У ньому переважають лагідні, щирі, зворушливі зорові образи розкішної подільської природи.

Онде балочка весела,

В ній хороші, красні села,

Там хати садками вкриті,

Срібним маревом повиті,

Коло сел стоять тополі,

Розмовляють з вітром в полі.

У циклі «Подорож до моря» ми вперше зустрічаємо морські краєвиди. Але майстерніше й досконаліше відтворює неймовірну красу Чорного моря Леся Українка в циклі «Кримські спогади» (1890–1891). У пейзажних картинах моря в цьому циклі переважають ясні барви, світло, сонце. На противагу поетам-декадентам, що змальовували море як мертву стихію, Леся Українка описує Чорноморське узбережжя як «ясну країну», як «сторону прекрасну», «край вічного проміння». У поезії «Тиша морська» поетеса подає неперевершене зображення морського штилю в сонячний день. Оптимістичним, життєстверджувальним настроєм просякнута ця поезія.

В час гарячий полудневий

Виглядаю у віконце:

Ясне небо, ясне море,

Ясні хмарки, ясне сонце.

Певно, се країна світла

Та злотистої блакиті…

У вірші «Безсонна ніч» (1891) бурхливе нічне море викликає в поетеси асоціацію з тогочасним суспільним життям у царській Росії; Леся Українка висловлює бажання побачити хоч «ранню зорю» нового справедливого суспільного ладу. Як і М.Коцюбинський в оповіданнях «На камені» та «В путах шайтана», поетеса гостро засуджує феодальні порядки, релігійні забобони, рабське становище жінки-мусульманки в Криму. У поезії «Негода» вона закликає море затопити цю «країну неволі». Згадуючи М.Коцюбинського, хочеться процитувати слова К.Квітки, чоловіка Лесі Українки, який на роковинах смерті Лесі Українки (1914) зауважив, що «поява нового твору М.Коцюбинського завжди була празником для Лесі, і після прочитання нового твору вона зазвичай бувала цілий день у підвищеному настрої».

Характерною особливістю пейзажної лірики Лесі Українки є майже повсюдне використання нею в описах природи червоної барви й образів вогню, полум’я. Цією своєю стороною творчість поетеси споріднена з пейзажами ранньої творчості Коцюбинського.

Багато є спільного у творчій роботі поета й художника-пейзажиста. А перевага поезії над живописом полягає в тому, що, володіючи універсальним засобом – словом, поет має більше можливостей передавати рух, безперервні зміни в природі, динаміку явищ. Леся Українка вміло користується цією перевагою та подає нам картини не статичні, а повні руху, насичені мінливими барвами. Ось, наприклад, сповнений динамізмом образ, який не може відтворити жоден майстер живопису – останні промені сонця прощаються з морем: «на хвилях зелених тремтять червонії іскри блискучі»; «то іскра заблисне, то згасне» («Вже сонечко в море сіда…»).

З особливою любов’ю передає Леся Українка неприборкане грізне й одночасно лагідне море, красу та силу непокірних хвиль,

Що сердито трясуть гребнями,

Наче гривами огирі білі.

А здалека, отам на заході,

Срібнокудрії хвилі кивають, –

Нереїди при сонячнім сході

Промінь ранній таночком стрівають,

І танцюють химерно та легко…

(«Далі, далі від душного міста!»)

Це ще один приклад широких зображально-виражальних можливостей художнього слова, які не підвладні живописові.

У циклі «Кримські спогади», а саме у віршах «Тиша морська», «На човні», «Бахчисарай», натрапляємо на характерне для пейзажів Лесі Українки багатство кольорів, простору повітря. Тут ясне небо, ясне море. Це країна золотої блакиті. На синьому морі вітрила білі, хвилечка перлиста, навкруги світло-рожеве і срібне. Можна нескінченно цитувати описи морських пейзажів, але повернімось до земної краси, яка неповторна будь-якої пори року.

Як це не дивно, але в ліриці Лесі Українки переважають картини весни. Сама ж вона пояснювала це так: «Часто у поета настрій поетичний залежить від погоди – одні найбільше пишуть навесні, в чудову погоду, другі можуть писати тільки під час осінніх дощів, у мене ж сей настрій залежить найбільше від того, яка погода в душі, я пишу найбільше в ті дні, коли на серці негода, тоді чогось швидше робота йде». І от, працюючи в хмарні дні, коли на серці негода, поетеса створювала погожі весняні картини, повні життя і сонця, віри і надії. Невипадково девізом її творчості стали слова «Contra spem spero». Однією з найкращих поетичних мініатюр Лесі Українки цілком справедливо вважають ліричний етюд «Талого снігу платочки сивенькі…» (1901). Тут пейзажний малюнок і ліричне переживання взаємопронизані та передані надзвичайно просто (але не спрощено). Про цей вірш можна сказати, що в ньому більше художніх образів, ніж слів, а це важлива ознака майстерності ліричного твору. Саме тому його ніколи не можна переказати прозою.

Талого снігу платочки сивенькії,

дощик дрібненький, холодний вітрець,

проліски в рідкій травиці тоненькій,

се була провесна, щастя вінець?

Звичайними словами змальовано пейзаж, який сприймається як реальність – оті «платочки сивенькії», прохолода вологого весняного вітру, що несе з собою тремтливі пахощі першої квітки та весняного дощу.

Не менш приголомшлива та яскрава в ліриці Лесі Українки осінь. Розгорнуту картину свята осені подає Лісовик («Лісова пісня»):

Вдяг ясень-князь кирею золоту,

а дика рожа буйнії корали.

Невинна біль змінилась в гордий пурпур

на тій калині, що тебе квітчала,

де соловей співав пісні весільні.

Стара верба, смутна береза навіть

у златоглави й кармазини вбрались

на свято осені…

Загалом природа у творчості Лесі Українки – вічно жива, творча сила, що знаходиться в постійних змінах, у русі та протиріччях. Таким було і все коротке життя поетеси, сповнене душевного горіння й роботи до самозабуття. На літературній ниві було зроблено так багато, що досягнутого вистачило б на декілька життів. Тож важко переоцінити внесок Лесі Українки в історію української та світової культури.

З нагоди цієї важливої дати зайвими не будуть декілька цікавих фактів про видатну українку. Якби Леся Українка була нашою сучасницею, то ми б її називали людиною-індиго:

•          уже в 4 роки мала Леся навчилася читати;

•          самостійно вивчила 11 мов, зокрема латинську та грецьку;

•          п’ятирічною почала писати драматичні твори;

•          у дев’ять років склала перший вірш – «Надія», що дивує своєю дорослою глибиною;

•          у 19 років Леся Українка написала для молодшої сестри підручник «Стародавня історія східних народів».

Творчий псевдонім поетеса частково запозичила у свого дядька: Михайло Драгоманов підписував свої публіцистичні твори «Українець»; а Лесею її лагідно кликали в родині.

Леся Українка не лише писала вірші, а і створювала нові слова – вона збагатила українську мову такими словами, як «промінь», «напровесні», а її мати, письменниця Олена Пчілка, ввела в лексикон українців інше знайоме нам нині слово – «мистецтво». І хоча Леся Українка увійшла в канон української літератури насамперед як поетеса, цікавилась вона широким колом питань у галузі мистецтва – драматургією, театром, музикою, архітектурою та образотворчим мистецтвом.

Олена Сазонова, зав.відділу музею-заповідника М.М.Коцюбинського