Спочатку я переглянув ще раз рецензію Ольги Купріян, оприлюднену на інтернет-сайті “ЛітАКЦЕНТ” з її критичним висновком: “Щиро кажучи, нова книжка львівських літературознавців не так і багато додає нових штрихів до портрета самого Пантелеймона Куліша.” (http://litakcent.com/2009/12/14/na-zvoroti-romaniv-kulisha.html/print/). Переглянув тому, що надто ми виглядаємо вже перенасичені історико-культурологічною інформацією, особливо про Пантелеймона Куліша (?!), аби вдаватися до подібних нігілістичних у своїй основі висновків.
Ще би розумів такий молодечий нігілізм, коли б ми “замордовані” були вивченням наукового, творчого і громадського доробку/набутку Пантелеймона Олександровича, і вже не могли від нього нікуди сховатися. Аж ні! Твори Куліша ще й досі в дорозі до читача.
Так що можна сміло твердити, що досліджень про творчість Куліша сьогодні маємо набагато більше, при чому грунтовніших і солідніших (розвідки Євгена Кирилюка, Юрія Шевельова, Юрія Луцького, Миколи Жулинського, Євгена Нахліка, Василя Івашкова, Олександра Федорука, Тетяни Дзюби та ін.), аніж самих видань творів. Тому Пантелеймон Олександрович і сьогодні залишається для багатьох якщо не “Провіяним Кулішем”, то, принаймні, “Кулішевими недогарками”, не кажучи вже про тих, які нічого не знають, і з того собі проблєми не роблять ...
Нарешті перейду до самої книги. Вона справді композиційно розбита на дві частини. У першій ідеться про стосунки Пантелеймона Куліша із Параскою Глібовою і Горпиною Ніколаєвою (у першій книзі інтимним взаєминам з Параскою Глібовою присвячено невеликий розділ, де згадується й невідома київська інститутка Делинська-Ніколаєва), хоча домінуючим у цьому розділі є побутово-історичний контекст, оточення, в якому доводилося жити цим молодим жінкам. Другу частину складають невідомі листи Параски Глібової і Горпини Ніколаєвої до Пантелеймона Куліша і відповіді Кулішеві Парасці Глібовій, завершує розділ фрагмент листа Делинського Пантелеймону Кулішеві. Структурно доповнюють цю частину Коментарі, в яких є величезний обсяг інформації про людей, події, факти, документи, так чи інакше пов’язані з Пантелеймоном Кулішем, а ще 2 листи: Косьми Кузьміна до Панька Куліша (від 2 червня 1860 року) і записка П.Куліша Маркові Вовчку (від 13 липня 1857 року).
Чому дослідник зупиняється на взаєминах П.Куліша саме із названими жінками, пояснюється просто: “Отож вирішальну роль у тодішньому почуттєвому піднесенні [ідеться про весну і літо 1860 року. – моє. Є.Б.], що його переживав Куліш, відіграли дві жінки – Параска Глібова і Горпина Ніколаєва”.
Життя Параски Глібової (1835-1867) простежується фактично від її народження і до наглої ранньої смерті. Простежується родовід по материній і батьковій лініях (принаймні до дідусів), акцентується на взаєминах Параски зі своїм чоловіком, українським байкарем, Леонідом Глібовим; широко розгортається життєва діяльність батька Параски священика Федора Бордоноса; розкривається сімейна драма Глібових, – смерть маленької доньки Ліди, без якої не можливо зрозуміти виникнення інтимних взаємин між Параскою Глібовою і Пантелеймоном Кулішем: “Куліш познайомився із подружжям Глібових майже через п’ять місяців після того, як вони пережили сімейне горе. Певно, це не могло не накласти свого відбитку на їхній любовний трикутник”.
Сам культурологічний контекст у такому дослідженні не є зайвим, тоді легше уяснити собі загальну атмосферу, в якій доводилося жити і працювати героям цих епістолярних адюльтерів. От хоча розповідь про Носів Курінь в Чернігові, де всі його відвідувачі носили національний одяг, що в кінцевому результаті викликало невдоволення російської влади. І загальний висновок Євгена Нахліка тільки підтверджує ту думку, що українство проходило складні етапи національного становлення.
Що стосується індивідуальних інтимних характеристик родини Глібових, Леоніда Івановича (“Певно, він був ніжним, але не пристрасним коханцем”, Параски Федорівни (“Тим часом дружина Глібова переживала свою жіночу драму. (...) Вийшовши заміж надто рано й не надівувавшись, пробувала потім надолужити втрачене”, а відтак і самого Куліша (“Для Куліша це було ситуативне швидкоплинне зачарування вродливою молодичкою з дальшим як суто людським, так і специфічно письменницьким інтересом до інтимного епістолярного листування (...)”, з узагальненнями психологічними, літературними, естетичними, етичними, вони в цілому прийнятні, себто обгрунтовані логічно, хоча й не позбавлені контрастності, а звідси й моментами не позбавлені взаємозаперечень (особливо в описах інтимних почуттів Параски Глібової до Пантелеймона Куліша, а потім до Івана Андрущенка, чернігівського знайомого родини Глібових). Тим більше, що через декілька років, а саме восени 1867-го, Параска помирає, а Глібов через рік одружується вдруге. Та й сама оцінка почуттів Леоніда Глібова (“Та й усе-таки він радше співчував дружині, аніж любив її”, спонукає вбачати у Парасці Глібовій жертву, а не легковажну кокетку. Вона була різною, про що не забуває нагадати Є.Нахлік, аналізуючи листи Параски Глібової до Івана Андрущенка. Однак справедливим є висновок, який потім губиться у інших оцінках: “Її драма, як і тургенєвських жінок, полягала в тому, що вибрані нею мужчини, в силу свого характеру й обставин, не давали їй того, що вона хотіла, або й узагалі резиґнували з її любовних пропозицій. Тож хоча й заміжня, Параска, по суті, залишалася тургенєвською “вічною нареченою”, котра не знаходить свого ідеалу, відповідного їй чоловіка”.
У другому шлюбі Леонід Глібов з простолюдинкою Параскевою Барановою мали спільного сина Сергія, який теж помер маленьким і прийомного сина Олександра (1869-1928), щодо усиновлення якого Є.Нахлік висловлює декілька здогадів: 1) це справді чужа дитина з Притулку; 2) це була дитина Паскевії (або їхня спільна, народжена до вінчання батьків, або батьком був якийсь інший чоловік). Але саме Олександр Глібов опікувався спадщиною Леоніда Івановича, а його донька Наталія самотою дожила віка в дідових Горбах і померла на початку 70-х років ХХ ст.
Після смерті Параски Федорівни Куліш і Глібов фактично припинили спілкування, хоча завжди відгукувалися з повагою один про одного. Тільки одного разу Куліш дозволив собі в приватній бесіді (літераторові Мусію Кононенкові) дати іронічно-різку оцінку про своїх колишніх чернігівських приятелів: “– Страхополох Іванович Глібів, і Степан Ніс, що нічого нам не приніс, – пожартував Куліш, і додав: – Кланяйтесь їм від мене”. Сам же Куліш не змінився і залишався таким же нестримно-творчим у житті, творчости, громадській роботі, як у молодости.
Стосунки Куліша із Горпиною (Агрипиною) Ніколаєвою (р.н. - близько 1841- р.см. - невідомий) розвивалися за подібним сценарієм: захопливе листування (збереглося всього 9 листів Горпини Ніколаєвої і один лист Параски Глібової, – Куліш знищив частину листів, як знищив листи від інших своїх “позашлюбних пасій”), адже у цей період Пантелеймон Олександрович має величезний авторитет серед українських патріотів, “що декотрі з них ледь чине обожнювали його”, що перейшло у закоханість: “На відміну від знудьгованої, не раз надто побутової Параски, Горпина в листах постає одухотвореною юнкою. Не лише її почуття світліші, а й листи більш ідейні, пориви ідеальні”.
Євген Нахлік, проаналізувавши листування із Параскою Глібовою і Горпиною Ніколаєвою, робить висновок, що останній роман “із Горпиною став для Куліша вершиною його позашлюбних шукань”. Так само справедливим є й наступний висновок, який стосувався Кулішевих “позашлюбних шукань”: “Як мужчині й письменникові, Кулішеві для душевного комфорту і творчого натхнення потрібна була жіноча увага. Його цікавило, чи здатен він зачарувати собою жінок, наскільки вони можуть захопитися ним. Насамперед йому йшлося про те, щоб закохати в себе дівчину або чужу жінку. Цього й добивався він першою чергою, а не реальних ближчих, надто ж сексуальних, зв’язків – хоча й солодких, але неминуче обтяжливих, та й осудливих з морального погляду”.
Обидва романи перервалися за ініціативи жінок. Чи вони відчули “письменницьку” спонуку, а не чоловічий сексуальний потяг в Куліша, не кажучи вже про любов, чи яка інша причина їхнього раптового розриву, – це залишається за лаштунками сеї любовної мелодрами, але однозначним є той факт, що цими романами і Параска Глібова, і Горпина Ніколаєва залишилися в історії української культури, завжди привертаючи увагу нових поколінь. А все тому, що в історії культури важить не тільки творчий і громадський чин, але й здатність любити, що стверджує за творцем реноме нонконформіста і вічного романтика.

Євген Нахлік цими книгами (перша книга присвячена дружині, друга написана у спвавторстві з дружиною) і двотомовим дослідженням життя і творчости Пантелеймона Куліша (К., 2007) показав, як можна і треба писати сьогодні про українських літературних класиків. І навіть, якщо вийде ще одна книга, про що він сказав у посторінкових примітках/коментарях (“З оточення Пантелеймона Куліша: Григорій Честахівський і Маруся Денисенко”, це тільки увиразнить і саму постать П.Куліша і виповнить історико-культурологічний контекст. У жодній мірі така книга не буде зайвою. Це треба розуміти, і той досвід, глибинного, сумлінного дослідження-пошуку, переймати. Бо тільки так сьогодні можемо утверджувати національну самобутність і популяризувати національну культуру.