23 вересня 2025 року виповнюється 135 років від дня народження українського поета, перекладача та педагога Аркадія Васильовича Казки. Він з когорти людей, імена яких повертаються поступово, але впевнено із страшного виру радянської репресивної системи.

На сьогодні дослідники його життя, творчості, кола його спілкування мають по великому рахунку три вагомих джерела. Перше – кримінальна справа, яку було заведено на Казку Аркадія Васильовича у 1929 році одеською окружної прокуратурою, і яка зрештою опинилася в Державному архіві Чернігівської області. Друге джерело – фонди Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника Михайла Коцюбинського, третє – книга, яка містить два розділи: документальну повість Олександера Шугая «Крапля сонця у морі блакиту. Повість про Аркадія Казку» та вибрані твори поета (К.: Смолоскип, 2010 – 664 с.).    

Тож, використовуючи ці джерела, спробуємо відтворити миттєвості життя Поета.

***

«…тим часом худенький, жвавий чоловічок… відрекомендувався:

- Казка.

- Пробачте, як ви сказали?

- Казка, Аркадій Васильович…  

Прізвище в нього не тільки рідкісне, а й незвичайне. Це ж треба: вчитель Казка!

- Ви словесник?

- Так, викладав теорію словесності. – Він дивився уважним, приязним, карим поглядом крізь пенсне. – Можу також вести лекції співів… Якби не співи, не музика, то не був би я тут.

- …Парубок? –

- Одружений! Анна Павлівна приїде, як тільки потепліє. Вона вчителька початкових класів…

Приїжджий вийняв з кишені і подав директору відповідні папери. Прочитавши, той зауважив:

- О, черніговець! Із сіверської землі до нас, у степи…

- Із козацької. Батько мій походив із козаків…

…Вчитель наш, здається, не знав, що таке страх. Пам’ятаю, як денікінці обстрілювали Підгороднє від залізниці й один снаряд упав біля шкільного ґанку, на який саме вийшов Аркадій Васильович. Він не звернув аніякісінької уваги на нього. Ми це бачили здалеку – й завмерли від жаху, але снаряд не вибухнув…».  

 ***

«Якось мова зайшла про Михайла Коцюбинського. Вчитель дістав знімок.

–        Подивіться, – сказав.

Знімок почали передавати з рук у руки, з парти на парту. Над ним по черзі схилялись хлоп’ячі голови.

На знімку – четверо: чорновусий, лисий чоловік інтелігентного вигляду, в костюмі доброго крою; правобіч – двоє молодиків, зокрема й вусатий. Ще один позаду – стоїть. …Письменника учні впізнали одразу:

–     Це Коцюбинський, ге ж?

–    Вуса в нього козацькі! – вигукнув хтось. – Напевне був хоробрий і сильний!

–    Звичайно, мужність і силу волі мав неабияку, – згодився вчитель. Доводилося йому переборювати і хвороби, і поліційні переслідування. Якби не козацький характер…

…вдома у Коцюбинських збиралася місцева інтелігенція. Читали вірші, обговорювали літературні новини. Був такий гарний звичай.

–        Приходили до письменника і ми, студенти, молодь…

Згадалась йому вітальня з овальним столом, двома книжковими шафами, невеличким роялем і тропічними рослинами по кутках – пальмами, фікусами, олеандрами. Ось у такій затишній, «сімейній» атмосфері і відбувались літературні вечори. …на тому ж таки знімкові учні впізнали й Аркадія Васильовича. Він був, щоправда, без пенсне, якого ще не носив, але такий же чубатий, чорнявий, у сорочці-косоворотці, як більшість тодішніх юнаків.

З фотокарткою в руках довго і щиро говорили про життя письменника та його творчість. Це було справді щось зовсім нове. Ніхто ще не розповідав їм про рідне слово з такою шанобою і любов’ю. Читали Михайла Коцюбинського, Павла Тичину.

До Чернігова обидва (Аркадій Казка та Павло Тичина) потрапили ще хлопчаками. А звела їх доля у Троїцькій обителі… Разом ходили до земської бібліотеки при книгарні, яку ще Б. Грінченко та Л. Глібов заснували, а згодом підтримував М. Коцюбинський…».

***

«Перші свої вірші Казка склав російською. В стінах реального училища рідної мови хлопець не чув. Але під впливом Тичини почав писати українською. І зрозумів, що це справді його мовна стихія. Там-таки в Чернігові, навчаючись, обидва співпрацювали в хлоп’ячому журналі, який виходив у монастирі. Писали вірши. А журнал, до якого віддавали свої твори, мав неабиякий успіх у ровесників. Хто хотів почитати його, мусив «платити» по дві грудки цукру за число.

Аркадій Казка любив і театр, і книги, часто просиджував у бібліотеці. Багато читав, кохаючись у давніх авторах і в канонічних формах віршування. Тож і не дивно, що його першим друкованим твором був тріолет:

Самотність – мій найкращий друг,

Який ніколи не покине,

Під час розпуки хто прилине? –

Самотність, мій найкращий друг.  

Вона зі мною дні наруг

І зраду друга  разом стріне…

Самотність – мій найкращий друг,

Який ніколи не покине.

Його тріолет з’явився в «Літературно-науковому віснику» 1919 року. Відтоді і почався літературний «стаж» юнака з Чернігівщини. А благословив його тонкий лірик Олександр Олесь. З тією дебютною публікацією Казці вельми пощастило. Його тріолет потрапив до книжки Б. Якубського «Наука віршування». Що вийшла в київському видавництві «Слово» 1922 року. По суті, то була перша українська праця з теорії поезії.

Запросивши в гості свого учня Василя Мисика, Аркадій Казка зачитав вголос ще один свій тріолет:

Життя – яка то гарна річ!

Життя – прекрасна таємниця,

Втіх, частих радощів криниця…

Життя – яка то гарна річ:

Злотистий день, кохана ніч,

Коханий сон й кохана сниться…

Життя – яка то гарна річ!

Життя – прекрасна таємниця!»

***

«У 1929 році ситуація докорінно змінилася. Почастішали виклики до ДПУ. 9 вересня 1929 року заарештовують Аркадія Казку. Вилучені у нього два зошити щоденника, записна книжка, вісімнадцять листів… для звинувачення нічого не дають. Жодних справжніх доказів проти «контрреволюціонера» нема. Останні дні ув’язнення письменника – суцільна таємниця. 23 жовтня 1929 року, через півтора місяця після арешту, його знаходять на камерних нарах… задушеним. Справу було закрито за фактом самогубства.

Лише 27 листопада 1997 року, в незалежній Україні, Чернігівська обласна прокуратура, скасовуючи постанову одеських чекістів, Аркадія Васильовича Казку реабілітує – за відсутністю складу злочину». 

Післямова. 1989 року у видавництві «Радянський письменник» вийшла книжка  Аркадія Казки «Васильки» (упорядкування і вступна стаття С. Тельнюка). Там подано оригінальні вірші, поеми, листи до Павла Тичини та Лідії Папарук, переклади з І. Буніна, В. Маяковського, В. Мюллера, Г. Стефані. Архів Аркадія Казки загинув під час Другої світової війни. (Вікіпедія).

Ірина Рябчук, заввідділом Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.М.Коцюбинського