11 травня 1944 р. Державний Комітет Оборони СРСР своєю постановою «Про кримських татар» з грифом «сов. секретно» вирішив: «Всіх татар виселити з території Криму та поселити їх на постійне місце проживання як спецпоселенців в районах Узбецької РСР. Виселення покласти на НКВС СРСР. Зобов’язати НКВС СРСР (т. Берія) виселення кримських татар завершити до 1 червня 1944 р».

Згідно з постановою до місць спецпоселення з Криму було депортовано практично увесь кримськотатарський народ – близько 200 тисяч осіб. По завершенню війни демобілізованих з Червоної армії бійців – кримських татар було відіслано до уральських і сибірських трудових таборів; возз’єднатися зі своїми родинами на спецпоселеннях фронтовикам було дозволено лише 1953 року.

Таким було бачення радянського керівництва щодо вирішення кримськотатарського питання. І у цьому сталінський СРСР був «гідним» спадкоємцем і продовжувачем антитатарської політики свого «класово ворожого» попередника – Московського царства/Російської імперії. Бо ще у 80-х рр. XVII ст. московський уряд зажадав від Османської імперії «уступить России Крым […] далее – всех татар из Крыма выселить в Анатолию».

Депортація кримських татар 1944 р. за мотивацією, підготовкою та своїми масштабами дійсно була безпрецедентною акцією радянського режиму щодо цілого народу, проте вона не була першим виселенням мешканців Криму: локальних депортацій місцевого населення півострів зазнав ще наприкінці XVIII ст. у ході кампанії анексії та подальшої інкорпорації Кримського ханства Російською імперією.

Зокрема, 1778 р. під керівництвом Суворова відбулася депортація кримських християн до Російської імперії під приводом постійних утисків, що їх зазнавали християни від мусульман.

У російській та радянській історіографії пануючою була точка зору, згідно якої переселення християнського населення Криму російською владою здійснювалося винятково з міркувань його захисту. Проте сучасні вчені піддають її критиці.

Виведенням християнського населення, яке складало впливову політичну, а, ще більше, економічну силу, царський уряд прагнув цілковито знищити економічно та демографічно знекровлене Кримське ханство. Греки та вірмени, які були задіяні у виробничому секторі економіки півострова (ремесла, землеробство, рибальство, торгівля, перевезення суходолом і морем тощо), отримували значно більший прибуток, аніж татари, що займалися натуральним господарством. Тому головні податкові надходження до бюджету кримська влада отримувала саме від християн. Таким чином, виведення християнського населення з Криму загрожувало паралізувати все економічне життя півострова . Водночас, переселенням кримських християн до Азовської губернії російський уряд прагнув прискорити колонізацію степової України.

Безпідставним є твердження про добровільний вихід християн з ханства. Цей пропагандистський постулат спрямовувався на приховування справжніх причин переселення християнського населення Криму. Документи свідчать про зворотнє. Так, гезлєвські греки та вірмени подали петицію, в якій відмовлялися залишати півострів: «...Мы, подданные Его Светлости (кримського хана. – Б.К.), им довольны, и от предков наших платим дань своему государю; хоть саблями нас рубить станут, то не думаем мы куда-либо идти» . Противників переселення, незважаючи навіть на прямі погрози з боку російських емісарів, які підбурювали християн до виходу з Криму, було немало. Частина їх, аби уникнути насильницького переселення, таємно приймала мусульманство.

Проти цієї акції були також і мусульмани. Командувач Кримського корпусу (з березня 1778 р.) Алєксандр Суворов, на якого покладалася депортаційна акція, з цього приводу 4 серпня 1778 р. писав: «Дело идет своим чередом, как бы в том татары, теряя душу из тела, не мешали».

Російську владу не турбував той факт, що вона вкотре порушує домовленості Кючук-Кайнарджийсько трактату 1774 р., втручаючись у внутрішні справи ханства. Протести Шагін-Гірея, пов’язані з виведенням росіянами його підданих, до уваги не бралися. Хана просто поставили перед фактом. «Всепресветлейшая Императрица Всероссийская […] по человеколюбию и долгу защиты христианского закона Всемилостивейше соизволяет переселить их в свои границы», – писав 22 липня 1778 р. кримському хану Суворов. Більше того, він висловив сподівання (а насправді, побажання), що Шагін-Гірей «не токмо Высочайшей воле Покровительницы своей прикословить не будете, но и благопоспешествовать не оставите» , – давши зрозуміти, кому хан має завдячувати своєю владою.

Власне переселення розпочалося 28 липня 1778 р. А вже 18 вересня Суворов повідомляв Румянцеву, що виведення християн з півострова закінчено. Згідно з «Ведомостью о употребленных на выведенных из Крыма и поселившихся в Азовской губернии христиан суммах», з Криму було виведено 30 333 особи, з них 15 812 греків, 13 316 вірмен, 162 волохи, 664 грузини та 379 католиків .

Локальних депортацій зазнали кримські татари після анексії Криму Російською імперією 1783 року.

Попри запевнення у відомому маніфесті Єкатерини ІІ від 8 (19) квітня 1873 р. «содержать их (татар. – Б.К.) наравне с природными нашими поддаными, охранять и защищать их лица, имущество, храмы и природную веру, коей свободное отправление со всеми законными обрядами пребудет неприкосновенно», російська влада прагнула якнайшвидше «звільнити» Крим від татарського населення, особливо з тих територій, які вважалися важливими у військово-політичному відношенні.

Про це свідчать розпорядження Катеринославського і Таврійського генерал-губернатора.

Зокрема, в 1784 р. Г. Потьомкін наказав командуючому російськими військами на півострові генералу О. Ігельстрому «прискорити» виселення татарського населення, яке мешкало в горах південнобережного Криму: «Из Бельбека, Качи, Суваша, Судака, Юскута, Старого Крыма и генерально из гор выпустить – степных никого не выпускать; мурз кто хочет, а по данному теперь регистру о выезжающих всех в 24 часа выслать» .

Непоодинокими були факти примусового виселення татарського населення російською адміністрацією. Зокрема, в січні 1787 р. Г. Потьомкін наказував таврійському правителю В. Коховському, з огляду на заснування у Феодосії головного торгового порту, «выпустить всех тамошних жителей за границу» .

Свідком процесів масового вимушеного переселення татар став француз Жільбер Ромм, що відвідав Крим у 1786 р.: «После занятия Крыма русскими несчастных (кримських татар. – Б.К.) принудили выселиться… Им не позволяют рубить дрова в лесу, опустошают их сады. Они не могут мирно пользоваться их плодами; естественно, что они уходят искать покоя и безопасности в другое государство» .

Локальні депортації кримськотатарського населення мали місце й після відомої помпезної подорожі Єкатерини ІІ до щойно завойованого «південного краю імперії» та Криму в 1787 році.

Попри вірнопіддані запевнення частини татарської конформістської верхівки про благоденство Криму та нових підданих імперії, татари скористалися фактом перебування імператрицею для подання їй прохань про дозвіл на виїзд до Туреччини. Як свідчать архівні джерела, «мурзы и татара, собираясь во многолюдстве, утруждали паки Монархиню лично своими прошениями о выпуске их за границу к единоверцам, даже не соблюдая все должнаго благоговения ко Освященнейшей особе бросали в карету, где она присудствовать изволила, бумаги свои». Таке «віроломство» викликало в імператриці крайнє обурення і «тогда же князю Потемкину Таврическому повелела выгнать всех таковых клятвопреступников…». Що й було зроблено: кілька тисяч татар були вислані за межі Криму, а їхнє майно та землі конфісковано до казни.

Відзначимо й ще один маловідомий факт. Відразу після візиту імператриці з’явився проект депортації татарського населення з Криму. За наказом Потьомкіна до Казані виїхав полковник Ібраімович для огляду незаселених земель, куди згодом планувалося депортувати кримських татар. Проте реалізації цього злочинного плану перешкодила війна з Туреччиною.

Дискримінаційне ставлення імперської влади до «інородців»-татар викликало у відповідь закономірну реакцію останніх, яка виявлялася у прагненні мусульманського населення Криму самоізолюватися за допомогою ісламу у відособлену етноконфесійну громаду, а також зберегти культурно-релігійні зв’язки зі своїми єдиновірцями з турецьких володінь. У свою чергу, з боку російського уряду спостерігалася тенденція до політизації цих процесів. Такі стосунки трактувалися як зрадництво та диверсійна діяльність, спрямовані на підрив російських позицій на півострові та реставрацію протекторату Оттоманської порти над Кримом. У відповідь на цю, на думку Петербурга потенційну загрозу, адміністрацією Криму вживалися репресивні заходи щодо кримського мусульманства.

Досить яскраво ці тенденції проявилися під впливом діяльності чеченського проповідника шейха Мансура (Ушурми) на Північному Кавказі протягом 1785–1788 рр. У російській та радянській історіографії імам Мансур характеризувався як турецький агент на Північному Кавказі, організатор та натхненник боротьби кавказьких племен проти Росії.

Проповіді Шейха Мансура мали яскраве релігійне забарвлення з елементами політичного характеру. Сутність політичних гасел Мансура зводилася до пророцтва перемоги істинних послідовників пророка Мухаммеда над невірними. Тому в умовах форсованого наступу Росії на Північному Кавказі проповіді чеченського шейха, зрозуміло, надихали горян на боротьбу.

Чутки про «чудеса» шейха Мансура та його непереможність досить швидко дійшли до Криму і викликали заворушення серед татарського населення. Внаслідок цього, викриті в поширенні ідей Мансура в Криму мулли, кадії та каймакани були депортовані до Малої Азії та Анапи.

Показово, що тенденція посилення репресивної політики нової влади стосовно мусульманського духовенства Криму спостерігалася в періоди загострення конфронтації між Російською імперією та Османською, що засвідчується багатьма документальними даними, зокрема й архівними. Особливу увагу привертає лист, адресований правителю потьомкінської канцелярії В. Попову анонімним автором з середовища російської адміністрації півострова (найімовірніше В. Коховським), датований 18 (29) січня 1788 р.

В листі, написаному у формі аналітичної записки, викладено, зокрема, й рекомендації щодо заходів відносно кримськотатарського духовенства. Коресподент Попова зазначав: «Моллы и Кадии, обогащавшиеся пред сим плутовством и грабительством (?!), кои пресечены ныне высочайшими учреждениями, не могут быть нам ни верны ни усердны». Виходячи з цієї констатації політичної «неблагонадійності» та потенційної небезпеки мусульманського духовенства, автор записки пропонував вжити стосовно останнього радикальних заходів: «На случай же, естли кто из них окажется или дерским закона толкователем, или вредным разгласителем вестей; то не разсуждено ли будет за благо предписать отправлять таковых во внутренния губернии».

Дійсно, з початком російсько-турецької війни 1787–1791 рр. становище ісламу погіршилося. Підозрюючи татарських священиків в симпатіях до Туреччини та антиросійській пропаганді, адміністрація Криму посилила нагляд за їхньою діяльністю. Занепокоєння Петербурга було викликане можливістю зносин мулл з турецькими емісарами під виглядом традиційних релігійних зв’язків. На думку російського уряду, турки, використовуючи ці конфесійні контакти та політичну кон’юнктуру, намагатимуться через посередництво впливових осіб з кримського духовенства дестабілізувати ситуацію на півострові, підбуривши кримських татар до антиросійських виступів.

Таким чином, мусульманське духовенство Таврійської області розглядалося російським урядом виключно як фактор п’ятої колони Оттоманської Порти в Криму. Внаслідок цього на півострові встановилася атмосфера суцільної недовіри та підозри до кримського духовенства як соціального стану. Природньо, що в цих умовах тотального контролю, який досягнув фактично рівня шпигунства за діяльністю служителів ісламу, будь-які дії останніх, підозрілі або просто незрозумілі для імперської адміністрації, трактувалися як такі, що спрямовані на «зраду» Росії та підрив її позицій у регіоні. Тому, враховуючи конфесійні зв’язки кримського духовенства зі Стамбулом, антиросійською діяльністю визнавалося навіть дотримання муллами приписів шаріату, таких, як піст та жертвоприношення, що в умовах війни з Туреччиною сприймалося Петербургом як протурецька диверсійна діяльність.

Така дискримінаційна політика російської влади до кримського духовенства яскраво засвідчується матеріалами архівної справи з досить промовистою і показовою назвою «Дело о Таврических татарских муллах и иных духовных делавших жертвоприношения потом высланных заграницу с их родственниками тудаж отправится пожелавшими», які висвітлюють історію викриття адміністрацією Криму однієї з антиросійських «змов» кримського духовенства в першій половині 1788 р.

В лютому 1788 р. правителю Таврійської області В. Коховському було повідомлено, що в деяких поселеннях Перекопського та Євпаторійського повітів татарами відправляються триденні пости й молитви із жертвоприношенням («заклание баранов»), «по внушению какого то якобы неизвестнаго шейха», який залишив їм «бумашки в коих написано: что здешний народ в скором времени избавится от ига российскаго...». Більше того, з’ясувалося, що в селі Китай Козловського (Євпаторійського) повіту в середині січня мало місце «великое собрание духовенства», де обговорювалася необхідність здійснення посту з метою «дабы турецкое войско предприняло победу над россией, и тем бы остатся (татарам. – Б.К.) попрежнему в подданстве турецком».

Відразу було проведено низку арештів причетних до проведення посту мулл та усіх запідозрених, про що 7 (18) лютого таврійський правитель рапортував Г. Потьомкіну. Разом з тим Коховський запропонував Потьомкіну своє бачення попередження можливих рецедивів такого «зла» на майбутнє: «дабы злоумышление и коварство моллов а легкомыслие и слепое повиновение им от простого народа» не залишилися без належного покарання, «не повелено ли будет ... всех без изъятия моллов а из простых татар десятого человека по жребию (курсив наш. – Б.К.), изобличенных в преступлении наказав плетьми в тех селениях, где учинено преступление, выслать со всеми их семействами во внутренния провинции». Відносна «м’якість» покарання насправді була викликана тверезим і цинічним психологічним розрахунком. На переконання Коховського, «изгнание их (арештантів. – Б.К.) из области и наказание плетьми сильнейшим послужит для протчих жителей обузданием, нежели самая смерть которой они по причине жестоких прежних правлением мало страшаться и которую восприять за дело по мнению их богу угодное почитают святостию».

Зрештою виявилося, що небезпеку від здійснення посту та жертвоприношення російською адміністрацією було суттєво перебільшено. Суто релігійний, культовий характер і обрядове спрямування здійснених татарами триденного посту та жертвоприношень, якими він супроводжувався, засвідчили й знайдені в одного із заарештованих, Юнус-ефендія, папери, нібито передані татарам від мансурівського посланця. Ними виявилися звичайні молитви, які не мали жодного політичного, тим більше – антиросійського характер. Проте в справі «незаконних» посту та жертвоприношень станом на початок березня 1788 р. було заарештовано та доправлено до Сімферополя 21 особу мусульманського духовенства, серед яких мулли, ефендії, хаджі та один кадій , більше того, пошуки та арешти викритих у здійсненні посту та жертвоприношень духовників продовжувалися й далі; окремі з них партіями почали висилатися до внутрішніх російських губерній. Більшість засуджених (71 особа) двома партіями у квітні 1788 р. були відіслані до Берислава, звідки мали бути доправлені до Кременчука . Про долю решти «викритих» у «злочині» мулл документи не повідомляють. Проте не виключено, що вони разом зі своїми родинами були вислані за межі Російської імперії – принаймні, такий здогад можна зробити з назви цієї справи. За іншими даними, з Криму тоді було депортовано понад 200 мулл.

Окрім ісламського духовенства, під пильний нагляд нових кримських властей потрапили і кримські мурзи. На думку урядовців кримської адміністрації, в умовах небезпеки вторгнення турецьких військ кримські мулли і мурзи могли стати п’ятою колоною порти в Криму. Особлива ж загроза, в контексті війни, виходила від тих мулл, «коих развратность мысления при всех случаях примечена, кои явным образом уклоняются иметь с нами, яко с гяурами, обхождение, дабы тем самым показать черни строгое мусульманскаго закона соблюдение, следственно и соблюсть оной к себе доверенность», – зазначалося в повідомленні Таврійського обласного правління на початку 1788 року. Загроза підбурення ними татар до антиросійських заворушень, наголошував автор, посилюється можливістю надходження до Криму турецьких грошей, які порта намагатиметься доправляти торговцями, котрі прибувають до кримських портів. Тому, вказувалося далі, усі «сумнівні» мурзи і мулли навесні мають бути під будь-яким приводом «вызваны из области во внутренния губернии», а у всіх татар потрібно відібрати зброю та коней і перегнати їх з півострова в Мелітопольський повіт.

В умовах війни з Туреччиною відбулося переселення кримською владою південнобережного татарського населення ще на початку січня 1788 р. Причому ця акція здійснювалася за участі лояльних кримських мурз, і хоча «переселяемым оказывается возможное уважение и пособие, со всем тем огорчены они приметно» . Таким чином, переселення відбувалося в примусовому порядку. На жаль, з цитованого документа не ясно, куди саме переселяли південнобережних татар.

Крім того, як свідчить цей документ, існували й плани цілковитої депортації татарського населення, котре мешкало на південному узбережжі Криму, від Балаклави до Феодосії включно. Їх передбачалося розселити по грецьких поселеннях Маріупольського повіту, тобто в місцях розселення кримських християн, депортованих сюди з Криму ще в 1778 р. Мотивація була проста і суто прагматична: «Из сего последует сугубая польза, – вказувалося в пропозиціях кримського чиновника. – 1-е. Что выводимые отсель зная почти все греческой язык, а мариупольские греки татарской скоро могут ознакомиться, со временем породниться принять наш закон и зделаться добрыми подданными; 2-е. Что оставляемые ими здесь прекраснейшие места заняты быть могут трудолюбивейшими людьми. Казалось бы, что сие есть самое удобнейшее время очистить драгоценные места, занимаемые ныне строптивым и нерадивым народом» . Про реалізацію цих депортаційних планів інших даних знайти не вдалося.

Разом з тим охоронні заходи російської адміністрації, а відтак й переселення, здійснювалися й надалі. Зокрема, в 1790 р. жителі прибережних кримських поселень знову були переселені вглиб півострова.

У контексті історії локальних переселень кримськотатарського населення після Першої анексії Криму Російською імперією у 1783 р., потрібно відзначити існування депортаційних ідей в російському суспільно-політичному дискурсі.

Очевидно, що далося взнаки й суто психологічне «несприйняття» татар з боку росіян. Тому не лише влада, але й російська суспільна думка кінця XVIII – початку XIX ст., власне, прагнули виїзду татар з Криму. Свідченням цього є подорожні записки відомого публіциста та урядовця П. Сумарокова (1760–1846), який двічі (в 1799 та 1802 рр.) відвідав Кримський півострів.

Друга поїздка П. Сумарокова до Криму була пов’язана з його роботою в заснованій 1802 р. комісії для розгляду земельних суперечок на півострові. Опис цієї подорожі під назвою «Досуги крымского судьи или Второе путешествие в Тавриду» був опублікований у двох частинах упродовж 1803–1805 рр. Проте найбільша цінність сумароковських «Досугов...» полягає в тому, що цей твір є своєрідною пам’яткою російської суспільно-політичної та державної думки кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. стосовно кримськотатарського питання. В цьому сенсі «Досуги...» вирізняються інколи прихованою, а здебільшого – яскраво вираженою антитатарською спрямованістю та тенденційністю. Автор записок намагається обгрунтувати твердження, що татари є найбільшою перешкодою для перетворення Криму в найбагатшу область імперії і тому виступає за цілковите переселення їх з Криму на оренбурзькі, уфимські та саратовські степи: «Главнейшим бы благом было для Тавриды, когда бы татара совсем оную оставили...».

Основні концепти російської моделі пам’яті про Крим в трансформованому вигляді знайшли відображення в суспільно-політичному дискурсі. Замість висновку наведемо цитату з книги російського автора, який у 1895 р. (з часу анексії Кримського ханства минуло вже понад 100 р.!), без будь-яких докорів сумління, писав: «До 1783 года Южный берег, был населен исключительно татарами, которые ничем не занимались, а в свободное время и в моменты пробуждения энергии резали, вместе с турками, своими сюзеренами, христиан. …Турок мы выгнали, татары стали выселяться сами, к сожалению, слишком медленно. …Недалеко то время, когда Южный берег, совершенно очищенный от татар, превратится в сплошной благоустроенный парк и бесценный виноградник».

Богдан КОРОЛЕНКО

кандидат історичних наук, співробітник Українського інституту національної пам’яті

Ілюстрації: художник Рустем Емінов