Михайло Коцюбинський любив подорожувати. Якось до Криму він вирушив разом із родиною. Як це було, можна дізнатися із книги спогадів Ірини Коцюбинської про свою сім’ю.

«Подорож пароплавом до Ялти. Солодкий свіжий вітрець, хвилі з білими баранчиками, гра дельфінів у морському просторі, зміна панорами, цікаві батькові оповідання – все це насичує нас враженнями.

Підпливаючи пароплавом до Ялтинського молу, помічаємо за бортом людей, які, пірнаючи у морську глибінь, ловлять срібну дрібну монету, що кидають їм подорожні. Гроші вони складають до  рота. Тато пояснює здивованій дітворі, що ці безробітні мусять таким способом заробляти собі на шматок хліба. Ці контрасти між розкішною південною природою, чудовими палацами, безтурботним та веселим життям численних дачників, що наводнюють південне узбережжя Криму, і голодним животінням трудового народу прикро нас вражають.

В Ялті домовляємось із візником-татарином і ранком вміщуємось до парокінного фаетона з білим парусовим наметом і їдемо до Симеїза – кінцевого пункту подорожі. По дорозі зустрічаємо мальпости – лінійки, запряжені кіньми…

Під’їжджаємо до Нового Симеїза. Зупиняємося на ніч у готель «Ельвіра». Ранком батьки пішли до Старого Сімеїза, щоб знайти там кімнату.

Нарешті ми влаштовуємося у татарина Мустафи. Його господа складалася з чотирьох будинків, які розміщені на невеличкому клаптику землі, затиснутими з одного боку кам’яними сходами, а з другого – вузькою кривою вуличкою, на якій розташовувались кав’ярня, булочна та інші крамнички, а далі починався базар.

Будівлі цієї господи стояли майже впритулок одна до одної так, що дочка нашого хазяїна, десятирічна Еміне, стрибала, мов козеня, з одного даху на другий, від чого її дрібні коси й намисто із срібних дукачів розліталися в повітрі і дзвеніли. Тато любив дивитися на цю дику і граціозну дівчинку.

Наша кімната містилася на другому поверсі невеличкого дерев’яного будиночка й виходила на верхній ганок. Обладнання кімнати було дуже вбоге. Вузьке залізне ліжко, маленький стіл, два стільці та на долівці великий матрас, на якому потоком спали діти. Вранці старша хазяйська дочка Фатьма приносила самовар і молоко. Тато жартував із нею, розмовляючи татарською мовою: «Кефених еймі?» - «Аллах  шакур якші», - відповідала вона. Що значило: «Як ся маєте?» - «Дякувати богові, добре».

Снідали ми вдома, а обідали в дешевій приватній їдальні. З балкона нашої кімнати відкривався чудовий краєвид на старий парк, що спускався до моря, на сніжну корону Ай-Петрі. Спина гори Б’юке-Сарсбула з другого боку. Вранці ми прокидались від голосного крику муеддзина, що з мінарета риплячим, мов намазані колеса, голосом закликав усіх правомірних до молитви.

Тато дуже любив квіти, і його приємно вражала любов до них у наших господарів. На малесенькому клаптику вільної землі між будинками старанно, з любов’ю був насаджений квітник. Всі клумби було обкладено гарним морським камінням. Чого тільки там не росло: і бальзаміни, і кларкії, і маки. Особливо було приємно зустріти у цьому квітнику наш рідний укріп та пишну українську мальву. Кожного дня цей маленький зелений куточок старанно пололи й поливали.

Обережно держачи в руці квітку і милуючись нею, батько говорив:
- Зверніть увагу, діти, яка вона гарна, які ніжні у неї пелюстки, яка бездоганна форма, як переливається свіжими фарбами ця рослина. Треба, щоб людина теж була така гарна, мов квітка, чепурна, чиста, красива. Щоб з очей її світився розум, людяність, а лінії тіла в простому, але гарному одязі приваблювали б зір.

Шлях до пляжу проходив через старий парк з стрункими кипарисами, з широкими та могутніми магноліями,. З покрученими сивими оливковими деревами. Нас дивували дерева з червоною гладенькою корою, стовбур і гілля яких нагадували тіло велетня з напруженими м’язами, що скам’яніли від нелюдської натуги…

Майже весь час ми проводили на пляжі. Лікарі категорично заборонили татові купатися у морі, і він тільки грівся на сонці понад морем. Приймав він сонячні ванни так поступово, що ніколи не обпікав тіло. Шкіра в нього була темна, шоколадного кольору.

Одного разу тато вирішив зробити нам приємність – влаштувати прогулянку човном у море. Ми дуже зраділи, але, гойдаючись на морській хвилі, відчували себе недобре.

Батько підбадьорював нас і розповідав, як під час великого шторму на морі він спочатку теж трохи погано себе почував, але слабість згодом пройшла, і він просив прив’язати його до щогли турецької фелюги, щоб пережити почуття справжнього моряка. Хвилі перекочувались через фелюгу і обливали його з ніг до голови. Вітер рвав на ньому одяг, судно гойдалося під ногами і при сильному крені провалювалося у безодню. Але він не боявся. Його душу сповнювала радість і сила, що поривалася на простір… [Коцюбинська І.М. Спогади і розповіді про Михайла Коцюбинського, Київ «Дніпро», 1965, с. 44-47].