П’ятнадцять років тому пішла у засвіти Михайлина Хомівна Коцюбинська. Випускаючи у світ «свідомий мемуарний пунктир «Із Книги Споминів», вона підвела знаменник своєму життю, використовуючи пронизливо точні слова Стуса:

«… самозбереження людських

душі розрядів – запорука

і порятунок всеблагій.

…

Гріх – не боротися за себе

і не випростувать себе».

Спогади про неї є тому підтвердженння.

Мирослав Маринович: «Уже в 90-х роках разом із Дмитром Стусом сформувала архів Василя Стуса і підготувала 9 томів його спадщини. Автор книги «Зафіксоване і нетлінне: роздуми про епістолярну творчість». Має багато літературознавчих праць; деякі з них увійшли у двотомник «Мої обрії». У той знаменний день 4 вересня 1965 року у тому знаменному київському кінотеатрі «Україна» на заклик Івана Дзюби Михайлина Коцюбинська сміливо встала – і відтоді залишилася серед українців символом прямостояння».

Іван Дзюба: «Михайлина Коцюбинська визначилася як особистість у романтичний період шістдесятництва. Вона символізувала спадковість української інтелектуальної традиції. Рафінований літературознавець, вона жила і глибокими громадянськими почуваннями. У багаторічному протистоянні тоталітарній системі виявила твердість і витримку».

Євген Сверстюк: «Михайлинина культура i справжність були незримо присутнi бiля нас як камертон».

Людмила Тарнашинська: «Михайлина Хомiвна ще школяркою-старшокласницею i студенткою часто проводила екскурсiї по музею. Там, серед червоних гвоздик, вiдомих як «гвоздики Коцюбинського», бо їх письменник привiз iз Капрi, серед агав, мальв та винограду, культивованих на подвiр’ї, оскiльки це були улюбленi рослини Михайла Михайловича, вона не просто переповiдала вiхи його життєпису й читала уривки з творiв, а й формувалася як особистість, отримувала свої перші уроки самоусвiдомлення й поваги до таланту й людської особистостi. Власне, у тiй лiтературнiй атмосферi все наче вiдбувалося само собою: прикладом були батьки та їхня вiдданiсть пам’ятi М. Коцюбинського, його творчому iменi й хисту».