Микола Лукаш – відомий лінгвіст і поет, знавець понад 20 мов, прозаїк і поет, майстер пародій та епіграм, фольклорист і умілий імпровізатор, митець-новатор. Він переклав на українську мову більше трьох тисяч творів світової літератури понад сотні авторів. Серед найвідоміших – «Дон Кіхот», «Фауст», «Декамерон», «Мадам Боварі», твори Роберта Бернса та Гарсії Лорки, Фрідріха Шиллера, Генріха Гейне. Микола Лукаш – також упорядник шести словників, зокрема і словника фразеологізмів. 19 грудня виповнюється 100 років від дня його народження.

Творчість Миколи Лукаша досліджували літературознавці й письменники. У Богдана Жолдака є книга «Під зіркою Лукаша», в якій надруковано спогади й розповіді про відомого мовознавця.

Дитинство та юність

Народився майбутній лінгвіст на Лівобережному Поліссі у нелегкі часи. Батько Микола Лукаш мав шляхетне коріння, займався ткацтвом, а мати Василина Іванівна була з роду Оникієнків. Коли в родині народився Микола, на Поліссі добігала кінця українсько-радянська війна 1917-1921 рр. – більшовики отримали контроль над усією територією Лівобережного Полісся. У 1920-х рр. родину Лукашів не оминуло так зване розкуркулення – їх просто викинули з власної хати. Через пережите потрясіння Микола не говорив до 4 років.

Незважаючи на нестатки, родина пережила Голодомор і Микола вдало закінчив школу. Ще за шкільною лавою він написав свою першу поезію. Багато віршів тоді були присвячені однокласниці.

В 1937 році Лукаш вступив до Київського національного університету. В цей час він працював над своїм першим перекладом «Фауста» Йогана Гете, який, на жаль, не зберігся. З 1939 по 1940 р. викладає німецьку та українську мову в школі на Київщині.

Часи війни

Аби не палити зайвий раз гасову лампу, Микола багато читав при світлі місяця, через що мав поганий зір. Також кілька разів ламав ногу. Незважаючи на це, його неодноразово залучали до будівництва оборонних споруд під Києвом 1941 року. Під час авіанальоту серйозно травмував ногу. Після довгого лікування влаштувався на роботу перекладачем.

У 1945-47 рр. Микола Лукаш навчався у Харківському педагогічному університеті іноземних мов, де потім працював викладачем.

За словами дослідника творчості Лукаша Бориса Чернякова, в цей час лінгвіст працював на повну силу – відновлював переклад «Фауста», що був втрачений під час війни.

Активна робота

У 1950 році перекладацьку діяльність Миколи Лукаша оцінив відомий на той час письменник Максим Рильський. А в 1053 році вперше вийшов друком переклад «Фауста» Гете – він зробив Лукаша відомим перекладачем.

Через три роки Миколу Лукаша приймають до Спілки письменників України. У 1950-70-х рр. мовознавець працює над перекладами Рільке, Міцкевича, Гюго, Бернеса, Боккаччо, Флобера, Маяковського, Тувіма та ін.

Кожен переклад Миколи Лукаша – унікальний. Так, працюючи над поезією Гарсії Лорки, котра була написана на галісійському діалекті іспанської мови, лінгвіст використовує колоритний український діалект – гуцульський. Також не цурається мовознавець і питомо поліських, маловживаних слів, неологізмів. До того ж митцю вдається відразу писати «по-білому», не користуючись чернетками, та збирати багатий лексикографічний матеріал. І все це, незважаючи на те, що час активної творчості припадає на період русифікації, коли українську мову прирівнювали до «селянської». Мабуть, через те багато читачів віддавали перевагу російськомовним перекладам, тому чимало робіт Лукаша довгий час залишалися непоміченими в підрадянській Україні.

Микола Лукаш ніколи не стояв осторонь подій, що відбувалися в Україні. В 1973 році він написав листа на адресу радянської влади, в якому просив кинути до в’язниці себе, а не ув’язненого за книгу Івана Дзюбу. Після такого вчинку на нього посипалася низка репресій, його виключили зі Спілки письменників, позбавили можливості друкувати твори й отримувати стабільний заробіток. Лише у 1980-х роках переклади знову почали друкувати.

За життя поліглота його творчість не була достойно оцінена. 29 серпня 1988 року серце Маестро не витримало… На жаль, він так і не побачив свого надрукованого словника фразеологізмів, що збирав кілька десятиріч. Це сталося лише через 15 років після його смерті.

Марія Коробко, науковий співробітник Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.Коцюбинського