Образ Михайла Коцюбинського є чи не одним з найбільш повторюваних у мистецькій спадщині його онука Флоріана. Та і сам скульптор як гідний нащадок свого роду надзвичайно відповідально ставився до вшанування пам’яті і популяризації творчості свого іменитого діда. Об’ємні композиції і скульптурні портрети Великого Сонцелюба, виконані Ф.Коцюбинським, нині займають особливе місце у колекції музею і добре знайомі його відвідувачам.

Чи не одним з найперших і найвідоміших творів, присвячених пам’яті М.Коцюбинського, є намогильний пам’ятник з бронзи та граніту, виконаний Флоріаном Коцюбинським у співавторстві зі скульптором Семеном Андрейченком та архітектором Яковом Кобасою. Робота над ним тривала протягом 1952-1954 рр. А 1954 р. вийшла постанова ради міністрів УРСР, згідно якої було зобов’язано «виконком Чернігівської обласної Ради депутатів трудящих впорядкувати могилу М.М.Коцюбинського в м.Чернігові, спорудивши в 1954 році, за затвердженим Міністерством культури УРСР проектом, надгробний пам’ятник з бронзовим бюстом письменника». Влітку 1955 р. відбулося його урочисте відкриття. У музеї ж збереглися пам’ятні фото авторів монументу і його мініатюрна модель.

У 1973-1974 рр. митцем було створено масштабну скульптуру вже для музею. Постать письменника на повний зріст, виконана з карбованої міді, зустрічає кожного, хто заходить прогулятися затишними стежками меморіального саду. Михайло Михайлович сидить у задумі і ніби вслухається у шелест листя, так як то було понад століття тому ще за його життя. Імовірно, що саме повнорозмірна гіпсова модель цієї скульптури нині також знаходитьсяться у Чернігові та добре знайома відвідувачам бібліотеки, що носить ім’я М.Коцюбинського.

У музейній колекції також збереглися два скульптурні портрети письменника, виконані Ф.Коцюбинським з гіпсу. Один з них – погруддя композиційно подібне до скульптури М.Коцюбинського, встановленої у музеї у 1974 р. і, можливо, виконане на одному з етапів розробки образу Михайла Михайловича. Інший бюст тривалий час експонувався у літературній експозиції музею і є яскравою самобутньою інтерпретацією портрету письменника засобами скульптури.

Кінець 1970-х – поч. 1980-х рр. як для музею Великого Сонцелюба, так і для Флоріана Коцюбинського були доволі насиченими. До відкриття приміщення нової експозиції, котре відбулося 1983 р., скульптор створив дві цілком різнопланові роботи: масштабну декоративну композицію «Intermezzo», що виразно вирізняється на тлі будівлі музею і є збірним образом волелюбних героїв літературних творів М.Коцюбинського, і різьблений з деревини горельєф – портрет свого діда-письменника, котрий за манерою виконання та матеріалом мав органічно вписатися в загальний дизайнерський проєкт оформлення залів.

Згадки про роботу над цим проєктом знаходимо у листах Ф.А.Коцюбинського до директора музею Ф.Л.Сендзюка. Спочатку матеріал для скульптури збиралися замовляти на Чернігівській музичній фабриці, проте не було певності, що там знайдеться деревина відповідного розміру та якості: «…для такої відповідальної роботи, як скульптурний портрет, потрібна тільки високоякісна деревина. Тому я вирішив шукати дерево в Києві. Домовився із фахівцями по обробці дерева і, хоч це обійшлося дуже дорого, вони зуміли дістати бруски витриманої сухої липи, відфугували їх на спеціальних верстатах, точно підігнали один до одного і під моїм наглядом склеїли куб 90х90. Після того, як я закінчив ліпити портрет, перевів його в гіпс і запросив для роботи хорошого майстра різьбяра.

Художній раді вирізьблений в дереві портрет дуже сподобався і вони прийняли його з найвищою оцінкою». З листів стає зрозуміло, яка копітка робота була виконана від зародження ідеї портрету, виліплювання його у глині, переведення у гіпс і лише після того різьблення зі спеціально замовленого дерев’яного куба.

З листів стають зрозумілими ще кілька важливих моментів: попри проблеми зі здоров’ям і вихід на пенсію, Флоріан Абрамович продовжував підтримувати тісні стосунки з музеєм: давати поради щодо догляду та реставрації наявних у закладі скульптур, допомагати у складанні плану упорядкування могил не лише своєї матері Ірини Михайлівни, але й Гликерії Максимівни та Лідії Михайлівни Коцюбинських. Шкода лиш, що далеко не все вдалося втілити.