«Я б ніколи, мабуть, не став би педагогом, бо не люблю повчати людей. Я писав твори не для того, щоб вони втовкмачували вічні цінності, як люблять про це говорити деякі поважні метри, а щоб людина взяла мою книжку, забула про негаразди і їй трошки полегшало на душі від того, що вона прочитала. Оце моє основне завдання» (Анатолій Дімаров).

17 травня 2017 року виповнюється 95 років від дня народження Анатолія Дімарова – дійсно культової постаті в історії української літератури ХХ століття та, безсумнівно, і ХХІ. На його творах виросло не одне покоління українців, ці книги допомогли нам пізнати самих себе, ними продовжують зачитуватися і досі, і хочеться вірити, що так триватиме ще не одне сторіччя – доки існує на світі друковане слово і доки люди ще пам’ятають, що означає бути Людьми.

Мабуть, не буде помилкою сказати, що нині Дімаров знаний насамперед як автор книжок для дітей. Маленькі книголюби захоплено «ковтають» його твори «Блакитна дитина», «На коні і під конем», «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Для чого людині серце», «Друга планета» та багато інших. Сам Анатолій Андрійович дуже відповідально ставився до цієї важливої місії: «З дітьми я завжди намагаюся розмовляти на одному з ними рівні, мовби веду бесіду із своїми ровесниками й соратниками… А взагалі хочу сказати, що ми, письменники, в боргу перед дітьми, бо пишемо для них мало і часто не дуже добре. Дитячу психологію треба серйозно вивчати, досліджувати». До речі, для сучасних школярів уже давно не секрет, що справжнє прізвище Анатолія Дімарова інше. Батьки майбутнього письменника були змушені розлучитися в часи розкуркулення селян, аби подарувати своїм дітям шанс на гідне життя й уникнути заслання до Сибіру. Мати зуміла одержати нові документи, у яких указала чоловіком не Андроніка Гарасюту, а сільського вчителя Андрія Дімарова, таким чином давши дітям своє дівоче прізвище і приховавши наявність у них батька-«куркуля». Цей факт письменник зміг оприлюднити вже в незалежній Україні в автобіографічній книзі «Прожити й розповісти». Анатолій Андрійович казав, що ніколи не задумувався над тим, аби почати видавати твори під своїм справжнім прізвищем. На запитання журналістів він відповідав просто: «…Мама моя заслужила, щоб я носив її прізвище. Вона в мене була неймовірна, всім пожертвувала заради нас із братом. Коли помирала, то казала, що в неї і в могилі, напевно, жижки труситимуться, так вона за нас боялася і переживала».

Життєвий шлях Анатолія Дімарова був воістину унікальним і аж ніяк не простим: йому довелося пережити одні з найбільш драматичних та переломних моментів в історії нашої держави, і, звичайно, це не могло не позначитися на його творчості. Він одним із перших з-поміж радянських письменників написав про голод 1932–1933 років – ще тоді, коли ця тема була табуйована і замовчувалася владою. Він не побоявся розказати про ці страшні події в романі «І будуть люди» (1964), але цензура нещадно викреслила цілі шматки тексту, і лише через 45 років після першої публікації Дімаров зміг відновити їх. Урізаний варіант роману «Біль і гнів» (1974–1980 рр.) (своєрідне продовження твору «І будуть люди»), що оповідав про долю українського народу в роки Великої Вітчизняної війни, у 1982 році був удостоєний Державної премії України імені Т.Г.Шевченка. Але, що важливо, навіть говорячи про трагічні сторінки свого життя, Анатолій Андрійович мав надзвичайний хист приправити невеселу оповідь гумором – недарма Михайло Слабошпицький називав його «великим життєлюбом» і «вигадливим експериментатором». В одному з інтерв’ю на запитання журналіста, як йому пощастило вижити і не бути з’їденим односельчанами в роки голоду, Дімаров відповів: «Не з’їли, бо надто худий був! (сміється)». Дитяча пам’ять назавжди закарбувала в собі такі спогади: «Я опух з голоду... Згадується, як моя мама пекла млинці зі цвіту акації. Тільки зі цвіту. І нічого більше. Також згадується, яка вона була щаслива, коли жінка, котра годувала в колгоспі свиней, сказала прийти вночі взяти лушпиння від картоплі, яку чистили для свиней. І яка щаслива була мама, коли принесла лантух лушпиння картоплі. Це лушпиння нас врятувало. Мама додавала його до всього, що ми їли. Бачите, як годували скотину в колгоспі, а люди з голоду пухли, люди людей їли. До речі, мою маму звільнили зі школи тому, що коли кінчилася голодовка, то нікого було навчати. Усі учні перемерли. Лишилося одна-дві дитини». Мабуть, Ернест Хемінгуей аж ніяк не помилився, коли написав: «Якщо дозволяти собі жартувати, люди не сприймають тебе всерйоз. І ці ж люди не розуміють, що є багато, чого не можна витримати, якщо не жартувати».

А далі була війна… Анатолій Дімаров воював на Південно-Західному фронті, побував в окупації, був командиром партизанського загону, мав кілька поранень і контузій, нагороджений як учасник війни декількома орденами та медалями. У повоєнний період відбувся його дебют на літературній ниві: у 1949 році була видана збірка оповідань «Гості з Волині». За своє 92-річне життя письменник створив безліч романів, повістей, оповідань, етюдів – творчий доробок митця складає кілька десятків томів. Звичайно, ці твори можна було б описувати й аналізувати не одну годину, але, як то кажуть, краще один раз побачити, ніж сто раз почути. А ми перефразуємо цей вислів: краще взяти до рук і таки прочитати книгу, аніж кілька разів прослухати її сюжет, отож ніколи не пізно познайомитися з творами цього чудового автора, якщо раніше Вам не траплялася така нагода.

Помер Анатолій Андрійович Дімаров 1 липня 2014 року. Але «його голос чути досі»: твори митця будуть надихати ще не одне покоління – вони, як і сам Дімаров, за словами М.Слабошпицького, роблять життя «цікавішим і веселішим, розганяючи його монотонність і буденну нудьгу». Дякуємо Вам за це, пане Анатолію, світла пам’ять!

А наостанок хотілося б запропонувати Вашій увазі один із ранніх віршів Анатолія Дімарова (не всі знають, що його літературна кар’єра почалася з поезії), надрукований у газеті «День» у травні 2008 року:

Осінь стукає в вікно: – Ви готові?

Ви готові? –

Відцвіли уже давно чорнобривці тонкоброві.

Відцвіли й минулі дні, що мені весна наснила.

Ти наснилась теж мені, чи не правда,

моя мила?

Це було давним-давно. Або й зовсім

не бувало…

Я не знаю… Все зів’яло… Осінь стукає

в вікно.

Оксана Мазко, науковий співробітник Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.Коцюбинського