Сьогодні, 29 червня, минає 170 років від дня народження Ольги Петрівни Драгоманової-Косач (1849–1930) – етнографа, фольклористки, публіцистки, меценатки, перекладачки, активної громадської діячки, члена-кореспондента Всеукраїнської академії наук і, звичайно ж, письменниці, знаної під псевдонімом Олена Пчілка. Вона поклала своє життя на вівтар України, невтомно працюючи задля відродження української нації, але, на жаль, її творчість і громадська діяльність і досі є належним чином не поцінованими, Олена Пчілка продовжує залишатися «в тіні» своєї дочки – славетної Лесі Українки.

Народилася Ольга Петрівна Драгоманова-Косач у 1849 році в місті Гадячі на Полтавщині в родині, де панував дух захоплення українськими традиціями та фольклором, любові до всього українського. «Жили ми в дуже близькім оточенні нашої дворової челяді і взагалі дрібної гадяцької людності. Можна сказати, що українська течія оточала нас могутньо: се була українська пісня, казка, все те, що створила українська народна думка і чого держався тодішній народний побут; з усим тим зливалося й наше життя… А пісень чули ми за дитячі літа стільки, що й не злічити!.. Усякі народні обрядності не минали нашого двору: колядування, посипання, запросини на весілля… Чи можна ж було нам не знати українського слова, коли воно було просто таки нашою рідною, притаманною стихією?» – напише пізніше мисткиня. Початкову освіту Ольга Петрівна здобула вдома, а потім упродовж п’яти років навчалась у Київському пансіоні шляхетних дівчат – одному з найкращих навчальних закладів для дівчат того часу, де викладали серед інших предметів природознавство, фізику, історію, літературу, німецьку та французьку мови. Старший брат Михайло вводить Ольгу до кола київської інтелігенції, знайомить зі Старицькими й Лисенками, і саме під впливом спілкування з представниками інтелектуальної еліти вона розпочинає дослідницьку роботу (вивчення та збирання народної творчості), а також береться до перекладацької діяльності. Після одруження з Петром Косачем (1868) Ольга Петрівна виїхала на Волинь, де записувала пісні, обряди, народні звичаї, збирала зразки народних вишивок. Її праця «Український народний орнамент», яка вийшла друком у 1876 році, була глибокою та надзвичайно ґрунтовною, містила багатий і систематизований матеріал, тому справедливо принесла Олені Пчілці славу найпершого в Україні знавця цього виду народного мистецтва й була високо оцінена як українськими, так і європейськими дослідниками.

1880–1890-ті роки були періодом розквіту літературної творчості Олени Пчілки. У ці роки Ольга Петрівна береться до активної видавничої діяльності. У 1881 році у світ виходить книга «Два розмаїтих зразки. Переклади з Гоголя Олени Пчілки», у 1882 році – «Українським дітям. П’ять перекладів віршів Олени Пчілки». Разом із Михайлом Старицьким вона підготувала та видала два випуски альманаху «Рада», у якому в 1883 році було опубліковано її поему «Козачка Олена», з Наталією Кобринською видала жіночий альманах «Перший вінок» у 1887 році, завдяки Олені Пчілці вийшли друком «Співомовки» Степана Руданського (1880). Із 1883 року мисткиня почала публікувати вірші й оповідання на сторінках львівського журналу «Зоря», а в 1886 році була видана перша збірка її поезій під назвою «Думки-мережанки».

Наприкінці 1890-х років родина Косачів переїжджає до Києва, де Ольга Петрівна продовжує плідно творити, завідує літературним відділом Київського літературно-артистичного товариства, бере участь у жіночому русі. З ініціативи Олени Пчілки в 1890-ті роки в Києві було засновано літературне товариство «Плеяда молодих українських літераторів». У 1905 році вона була одним із чотирьох делегатів (представників української інтелігенції) у Санкт-Петербурзі на перемовинах (на жаль, безрезультатних) із головою Ради міністрів Сергієм Вітте. Делегація мала клопотання про надання більшої свободи українській мові, зокрема відміну багаторічної заборони на україномовний друк. У 1907 році Олена Пчілка стає редактором і видавцем журналу «Рідний край», а з 1908 по 1915 рік видає додаток до нього – часопис «Молода Україна». На сторінках цієї періодики мисткиня надрукувала чимало своїх художніх творів, перекладів світової літератури, публіцистичних статей, цікавих матеріалів, що стосуються різних царин знань. Статті Олени Пчілки, присвячені Т.Шевченкові, Є.Гребінці, М.Драгоманову, М.Кропивницькому, М.Коцюбинському, М.Комарову, М.Лисенкові, П.Житецькому, Б.Грінченку, Д.Яворницькому також були опубліковані в «Рідному краї».

На початку ХХ століття Ольгу Петрівну спіткали трагічні втрати – смерть сина Михайла (1903), чоловіка (1909), доньки Лариси (Лесі Українки) (1913). Вона вирішує повернутися до рідного Гадяча, однак і там не полишає активної громадської та видавничої діяльності. Саме в цьому місті під час революції та громадянської війни жила мисткиня, працювала в гадяцькій «Просвіті», була редактором «Газети Гадяцького земства»», організувала аматорський дитячий театр. В останні роки життя Ользі Косач довелося зазнати переслідувань, лише тяжка недуга врятувала її від репресій. Вона виступала проти денаціоналізації, русифікації, проти національного й політичного гніту, не сприйнявши радянську владу та комуністичну ідеологію. За антибільшовицькі виступи була заарештована в 1920 році. Після звільнення Олена Пчілка виїхала до Могилева-Подільського, а згодом переїхала до Києва, де працювала в комісіях Всеукраїнської Академії Наук, ставши її членом-кореспондентом у 1925 році. Померла Ольга Петрівна Косач 4 жовтня 1930 року. Похована на Байковому кладовищі в Києві поруч із чоловіком Петром Косачем і старшими дітьми Михайлом і Ларисою.

Хочеться сподіватися, що з’явиться більше ґрунтовних розвідок, присвячених літературній і громадській діяльності цієї яскравої «зірки українського відродження», адже як гірко, але справедливо звучать слова Оксани Забужко: «…Олену Пчілку, цю, без перебільшення, доленосну для України жінку, чия біографія… могла б замінити собою цілий посібник з історії української культури останньої чверти ХІХ – початку ХХ ст., у нас досі хіба те й відомо, що вона "мати Лесі Українки", – а те, що вона мати українського націоналізму, так і не зважуються вголос сказати навіть "найпоступовіші" політичні історики («Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій»).

Оксана Мазко, науковий співробітник Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.Коцюбинського