Сьогодні, 7 січня, минає 10 років від дня смерті знаної літературознавиці, дисидентки, правозахисниці Михайлини Коцюбинської (1931-2011).

Михайлина Хомівна Коцюбинська народилася у Вінниці 18 грудня 1931 р., де її батько, брат письменника Михайла Коцюбинського – Хома, створював і керував музеєм  М. Коцюбинського. Мати — Катерина Яківна Бедризова, кримська вірменка за походженням, познайомилася із Хомою у Києві, у дитячому будинку, де вона була викладачкою, а Хома Михайлович – директором. 

1929 року К.Бедризову-Коцюбинську звинуватили в українському націоналізмі, хотіли «приєднати» до процесу над СВУ, і лише вірменське походження врятувало її від відкриття проти неї кримінальної справи.

Наприкінці 1934 року родина переїхала до Чернігова, де батько створив і керував музеєм Михайла Коцюбинського.  У серпні 1941-го — була евакуйована до Уфи. Михайлина Хомівна, якій тоді було 9 років, згадувала пізніше, що три доби вагон із експонатами музею стояв на ст. Чернігів, і його постійно обстрілювали німецькі літаки. Лише 23 серпня цей вагон приєднали до санітарного потягу, і вони виїхали до евакуації до Уфи.

Повернулися до Чернігова у червні 1944. У 1947-1949 рр. Михайлина навчалася у Чернігівській залізничній школі № 41 (з 1963 р. – ЗОШ №17).

Закінчила філологічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка (1949-1954) за фахом «Українська мова і література», там же — аспірантуру (1957). Кандидатка філологічних наук (1958). Під керівництвом академіка О.Білецького захистила кандидатську дисертацію «Поетика Шевченка і український романтизм».

З листопада 1957 по 1968 роки — молодший науковий працівник, старший науковий працівник відділу теорії літератури і шевченкознавства Інституту літератури ім.Т.Шевченка АН УРСР. Досліджувала мову художніх творів, поетику Т.Шевченка, художню індивідуальність М.Коцюбинського, специфіку образного мислення і його еволюцію в українській літературі.

Михайлина Коцюбинська була також активною учасницею руху "шістдесятників”— нон-конформістької групи української інтелігенції, яка в несиловий спосіб чинила опір радянській окупації. Учасниця протесту 4 вересня 1965 року після перегляду фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» проти арештів української інтелігенції. Комуністична влада помстилася їй за це:

- 1966 Михайлина Хомівна була виключена з лав КПРС;

- переведена в інший відділ Інституту літератури;

- монографію про Т.Шевченка не було включено до плану видань;

- заборона публікуватися у пресі;

- 1968 — звільнена з Інституту як така, що не пройшла конкурс;

- майже рік шукала роботу з огляду на негласну заборону на її працевлаштування.

1972 рік  — регулярні допити в КГБ УРСР, зокрема, у справі Василя Стуса, якому на суді, між іншим, Михайлина Коцюбинська дала високу характеристику. Надіслала лист-протест очільнику КПУ Володимиру Щербицькому, у якому  вимагала звільнити з-під арешту Надію Світличну. Буденними були обшуки, вилучення авторських статей, допити. Не підписала спільний лист-каяття із Зиновією Франко, сфабрикований органами КГБ, який мав дискредитувати рух шістдесятників. Пережила шантаж радянської влади відносно доньки Тетяни, яку погрожували забрати з родини.

І лише 1989 року у час так званої перебудови — Спілка письменників України обрала її своєю членкинею.

Своїми духовними наставниками вважала перекладача Григорія Кочура та письменника генерації Розстріляного Відродження Бориса Антоненка-Давидовича. Винятковий вплив справили на неї Євген Сверстюк, Іван Світличний, Юрій Бадзьо та інші шістдесятники, об'єднані в Клубі Творчої Молоді. Дружила з Аллою Горською, Оленою Апанович, Ліною Костенко, Зіновією Геник-Березовською з Праги.

З 1992 року — старший науковий працівник відділу рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України. Була головою редакційної колегії академічного зібрання творів В.Стуса у 6-ти томах (1994–1997). В останні роки працювала упорядником і коментатором над зібранням творів В.Чорновола у 10 томах (видається з 2002 року).

Авторка статей, есеїв, спогадів, критично-мемуарних розвідок про В. Стуса, І. Світличного, З. Ґеник-Березовську, П.Тичину, Є. Сверстюка, Н.Суровцеву, Б. Антоненка-Давидовича. Володіючи особливою інтуїцією, відчула всезростаючий інтерес до художньої документалістики як до самостійного мистецького явища і всебічно проаналізувала цей специфічний вид словесної творчості. Ретельно вивчала спогади, щоденники, епістолярії письменників. Опублікувала листи Василя Стуса, Олександра Олеся, Олега Ольжича, Василя Стефаника, Віри Вовк. Брала активну участь у громадську житті.

2008 року стала почесною докторкою НаУКМА.

Нагороди та звання:

- Лауреатка літературної премії імені Олександра Білецького (1993). 

- Лауреатка премії ім. Василя Стуса (1994).

- Лауреатка премії Фундації Антоновичів (1996).

 - Лауреатка премії імені Олени Теліги (2001).

- Заслужена діячка науки і техніки України (грудень 2001).

- Лауреатка Чернігівської обласної премії ім. М.Коцюбинського (2003).

- Кавалер ордену Княгині Ольги  ІІІ ступеня (2006).

- Почесна докторка Національного університету «Києво-Могилянська академія» (2008). 

 - Лауреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка (2005).

Померла Михайлина Хомівна у Києві 7 січня 2011 року. Похована на Байковому цвинтарі у столиці. 22 вересня 2011 року на фасаді Чернігівської школи №17, де вона навчалася у 40-х роках ХХ-го ст., було встановлено меморіальну дошку на її честь.