День закоханих або ж День Cвятого Валентина – це одне із найромантичніших свят у році, яке відзначають 14 лютого. Одна з легенд розповідає, що Валентин був лікарем і проповідником у Стародавньому Римі. І хоча в ті часи християни в Римі переслідувалися, він став священиком.

Валентин жив за часів Клавдія II, який славився загарбницькими війнами. Коли у Клавдія виникли проблеми з набором нових солдат до армії, він вирішив, що причина - прихильність вояків до своїх дружин і сімей, і скасував весілля та заручини. Тоді Валентин став не тільки молитися про здоров'я своїх пацієнтів, але й таємно вінчати закохані пари. Коли ж Клавдій дізнався про це, то наказав стратити Валентина. Сталося це якраз 14 лютого. Тепер же цього дня закохані всього світу відзначають День Святого Валентина, даруючи одне одному символічні подарунки – «валентинки» – листівки у вигляді сердечка.

Кохання панувало і в родині Коцюбинських. Дружина Михайла Михайловича Віра Устимівна (дівоче прізвище – Дейша) була йому вірним помічником у всіх справах і починаннях. Віра завжди піклувалася про свого чоловіка, звільняла його від побутових справ, аби він мав більше часу для творчості. Михайло Михайлович цінував свою дружину та частенько саме їй давав першій читати свої твори. Про їхнє кохання чимало може сказати епістолярна спадщина письменника. Давайте разом звернемося до неї та спробуємо відчути почуття письменника.

«Палко бажається спочити хоч хвилину в товаристві Вірунечки, отож виймаю з кишені фотографію і ставлю перед себе. Дивляться на мене мої гарні та розумні сірі очі і нагадують багато, багато хороших хвилин. Згадки переносять мене в той момент, коли вперше побачив я ті очі…, «шельмовські очі», подумав я тоді. Далі – носять мене згадки по Симеїзу, Кучукої, Св. Тройці… переносять в три затишненькі кімнатки, де я досхочу міг дивитися у ті очі, то знов в той час, коли лиш сон одіймав їх у мене. Ворушать мене ті згадки, зо дна серця здіймають вдячність й тиху радість, солодке щастя. На одну згадку про них я спочиваю. Хотів би поцілувати їх (і третє в додатку) – та ба, мушу цілувати фотографію.

Серце моє! І хотів би – і не можу писати про це. Серце моє повне ущерть, а слова убогі не можуть цього показати. Та й не треба. Ти сама знаєш…» (З листа до Віри Коцюбинської від 6 жовтня 1896 р).

«Я оце жартую, а мені не до жартів. Цілий тиждень не мати від тебе і словечка, не знати, що з тобою діється… Та й скучно ж мені без тебе, серце моє єдине. Признаюся тобі під секретом. Я так звик до тебе, ні, це слабий вираз, краще – так поріднився з тобою, що ти мені потрібна як повітря, як вода…» (З листа до Віри Коцюбинської від 9 жовтня 1896 р).

«Сонечко ти моє! Ти мені світиш і грієш. Твої листи для мене – половина життя. От і нині дістав листа од тебе – і так мені добре, так легко і весело. Я мало не з’їв того листа, таким він був мені солодким…» (З листа до віри Коцюбинської від 14 жовтня 1896 р).

«Коли б ти подивилася, серце моє, на мене тоді, як я читаю листа від тебе, ти б не пізнала мене. Я й сам чую, що міняюся: очі у мене горять, обличчя ширшає від щасливого усміху, а серце мало не вискочить з грудей. Мабуть, я тебе дуже кохаю, коли зі мною таке діється при читанні листа від тебе…» (З листа до Віри Коцюбинської від 29 січня 1898 р).