Завтра, 20 лютого, в Україні відзначають День пам’яті Героїв Небесної Сотні. У цей день ми вшановуємо тих, хто 7 років тому практично голіруч відстоював наше право на краще життя, право на гідне місце України серед розвинених європейських держав, право на належну заробітну плату, медицину, освіту.

Там, де мир і тепло,

їм би краще було,

але доля героїв така є:

вмить усе – шкереберть,

перемога чи смерть.

Бо ж –

до раю рабів не пускають.

(Анна Багряна)

Не хочу і не буду сьогодні говорити про подальші події, але беззаперечним є те, що наша українська нація неймовірно спокійна й терпляча. Важко уявити Україну в списку держав-агресорів. До якої ж межі треба було довести наш народ, щоб він вийшов на вулиці й майдани?! Саме така ситуація визріла наприкінці 2013 року і обернулась великою трагедією на початку 2014-го.

Коли раніше я дивилась в новинах репортажі про збройні сутички чи розгін маніфестацій закордоном, то чітко розуміла, що це десь далеко і нас ніяк не стосується. А 7 років тому я щодня бігла з роботи, щоб увімкнути телевізор, сподіваючись на диво, що мені все просто наснилося. Важко було повірити, що менш ніж за 150 км від нашого міста, в серці України, іде справжня війна звичайних людей з озброєними військовими підрозділами. Сльози котились по щоках. Мозок відмовлявся вірити і сприймати те, що показували в новинах, а серце і душа розривались на шматки.

Минали день за днем, тиждень за тижнем. І коли прогримів останній постріл, я зрозуміла, що маю поїхати до Києва, на майдан Незалежності, щоб пересвідчитись, що це все відбувалось насправді, і вшанувати пам’ять людей, що загинули з вірою в краще життя, з любов’ю до України. Я ніколи б собі не пробачила, якби не поїхала в той звичайний будній день до столиці.

Напередодні зробили з донькою з півтора десятка сердечок, прихопили фотоапарат, кілька лампадок зі свічками та вирушили до Києва. Так, один день навчання в школі було втрачено. Але цей урок історії, який вона дістала, думаю, запам’ятався їй на все життя.

Нас зустріло звичайне місто. Всупереч очікуванням, усе було достатньо спокійно та буденно… аж до станції метро «Майдан Незалежності». І перше, що ми побачили й відчули, підіймаючись по сходах до виходу, це скручений металевий дріт і різкий запах паленої гуми (а це вже був десь п’ятий день від останнього пострілу). Перед очима постало інше місто, інша країна, інша планета. І шок, у якому ми проходили майже шість годин. Схаменулись, як почало сутеніти і треба було повертатись додому.

Важко передати ті емоції. Зоровий шок змінився на слуховий. На Майдані були тисячі людей, але стояла така тиша, що мурашки побігли по шкірі. Ми ходили від «могили до могили». Інакше я не можу описати ті гори живих квітів, лампадок і фотографій на місцях, де гинули люди. Нам не соромно було плакати, бо одночасно стільки сліз я не бачила ніколи.

Пам’ятаю той день похвилинно і можу годинами розказувати про відчуте. Але як кажуть, краще один раз побачити. Тому зазирніть у той день і погляньте на майдан Незалежності очима моєї п’ятнадцятирічної доньки. Навряд чи ці фотографії потребують коментарів.

Додому їхали в повній тиші. У сумці термос з чаєм, що хлюпався в унісон з маршруткою, і кілька бутербродів. Говорити не хотілось. У серці ниючий біль. А у душі відбувалось щось неймовірне. Іноді буває важко впоратись з однією емоцією. А коли одночасно накриває болісна туга, ненависть, гордість і ще цілий спектр почуттів, то ця важкість множиться в рази.

Боковим зором бачу, як донька вкотре передивляється фотографії, а по її щоках течуть сльози. Знову відвертаюсь до вікна. Вже майже ніч. Мені фотографії не потрібні. Крок за кроком я подумки піднімаюсь по сходах до виходу зі станції метро «Майдан Незалежності» і в повній тиші рухаюсь разом із тисячами людей від могили до могили.

Олена Сазонова, зав.відділу музею-заповідника М.М.Коцюбинського