Леся Українка і М.Коцюбинський – дві потужні особистості, наділені Божим даром. Вони належали до «нової школи» письменників початку ХХ ст., які в центрі своєї творчості ставили людину-митця, що стоїть перед вибором: або вільна творчість, або виконання громадянських та релігійних законів.

В один і той же період, коли М. Коцюбинський писав своє «Intermezzo», Леся Українка працювала над драмою із історії раннього християнства «У пущі». Вперше опублікувала її «Літературно-науковому віснику» 1910 року. Видно, як М. Коцюбинський уважно перечитував твір, робив для себе помітки тих місць, що особливо хвилювали.

У драмі Леся Українка талановито і глибоко розкрила трагедію митця, затисненого закритими дверима Закону — закону, котрий ще апостол Павло намагався проломити твердженням, що не Законом, а вірою і любов’ю наближаємося до Бога. Люди самовільно ускладнюють прояви великодушної любові Божої, самовільно чинять більш суворими Божі накази. Людина не може бути абсолютно безгрішною. В її серці багато любові до самої себе та до речей цього світу.

Головний герой драми «У пущі» скульптор Річард проходить через великі випробування і не зраджує своєї мрії.

«Душа моя вже все перемогла

і вільна стала, наче сарна в горах.

Я слухав тільки вищого

натхнення, а ви кого?

Повапленого гробу!

Ви ідола створили, а не я!

Себе кляніть».

Такі слова виділені в тексті драми рукою М.Коцюбинського. Драми Лесі Українки з історії християнського Риму були своєрідним пошуком самої себе в «іншому». Особисте страждання та внутрішній ліризм дозволяє авторці вийти з власного «Я» та обняти іншого.

Їх об’єднувала закоханість в Італію. Відомо, що Леся Українка була глибоким і пристрасним знавцем італійської історії та літератури. М. Коцюбинський теж був великим шанувальником культурних та архітектурних пам’яток Риму, але у нього любов до Італії проходить більш на психологічному рівні: порівняння із зовнішньою дійсністю стає для митця засобом для поглибленого аналізу внутрішнього світу і спробою знайти в ньому силу для відродження. У протиставленні життя-смерть переважає духовна та психологічна перемога життя над смертю.

В Італії, в естетично прекрасній, вічній італійській природі письменник, знаючи про свою приреченість, знаходить підтвердження перемоги життя над смертю.

Подорож до Італії для Лесі Українки як і для М. Коцюбинського теж становила собою останню надію на життя, бо її здоров’я в той час вже було тяжко підірване сухотами.

Незважаючи на слабке здоров’я Леся Українка працює, пише прозу, поезію, щиро відгукується на запрошення М.Коцюбинського взяти участь в альманахах «Дубове листя» та «З потоку життя». У листі від 23 січня 1904 року Леся Українка пише: «Високошановний пане-товаришу! Пробачте, що не одразу відповіла я Вам на Ваш ласкавий лист, але я не хотіла посилати відповіді, поки не перепишу і віршів до неї приналежних… не хочу Вас далі затримувати з друком, та неподоба ж було б мені і «взяти назад» свою обіцянку, бо ж я її дала щиро, а не «для годиться».

Листування між письменниками збереглося невелике, бо частіше вони зустрічалися на зібраннях гуртка українських письменників «Плеяда» в Києві, куди входили Леся Українка, В.Самійленко, Є.Тимченко, В.Боровик, Л.Старицька-Черняхівська, М.Коцюбинський.

Зі спогадів І.М.Коцюбинської відомо, що в родині письменника творчість Лесі Українки була у великій пошані. Особливо закохана була у поезію Лесі Українки старша дочка М.Коцюбинського Оксана. Вона теж мала поетичний талант і писала білі вірші на зразок поезій Лесі Українки. На почесному місці в будинку Коцюбинських була фотографія групи українських письменників на відкритті пам’ятника І.Котляревському в Полтаві у 1903 році, де в центрі поруч з чоловіками письменниками Леся Українка зі своєю славною матір’ю Оленою Пчілкою.

Марія Москаленко,

завідуюча відділом музею-заповідника

М.Коцюбинського