Цього дня 105 літ тому у буремному липні 1921 р. у Ржищеві на Київщині народився видатний український художник-монументаліст, живописець, графік, заслужений діяч мистецтв УРСР (1960), лавреат Шевченківської премії (1995, посмертно) Іван-Валентин Задорожний.

Нелегка доля випала митцеві. Зовсім малим втратив матір та мусив рости з жорстокою мачухою. У голодні 1930-ті опинився в Києві, де, як міг, сам заробляв на кусень хліба, ночував, де доведеться. На якийсь час у місті його прихистила родина Гніздовських. Тут 1934 р. він, за документами, отримав своє друге ім’я – Валентин. У той же час влаштувався у газету «Вісті», де спочатку працював кочегаром, посильним, а згодом виконував роботу ретушера.

Попри будь-яку скруту знаходив можливості і засоби для малювання, а на зароблені гроші купував книжки. Перші кроки у мистецькій освіті зробив у Київській художній школі ім.Т.Г.Шевченка, яку залишив, аби поїхати з товаришем у Баку для навчання в Об’єднаній школі Каспійської воєнної флотилії, але не вступив до неї за станом здоров’я та залишився працювати при закладі бібліотекарем.

Воював на фронтах Другої світової війни, мав поранення. Вів фронтовий щоденник, де записував свої думки щодо реалій служби. Чи то за описане в щоденнику, чи за підібрану німецьку листівку у 1943 р. був арештований, звинувачений у зраді і відправлений у табори. Проте за півроку Задорожного виправдали.

У повоєнні роки закінчив Київський художній інститут та аспірантуру. Під час навчання активно працював в дусі соцреалізму. В той же час зі створення дипломної картини «Богдан Хмельницький залишає в заставу кримському ханові свого сина Тимоша» (1954) бере початок національно-історична тематика в творчості митця, що згодом стане одним з її провідних лейтмотивів.

Маючи численні відзнаки та схвальні відгуки про свої картини, художник увесь час перебуває в пошуку себе, власної манери, форми і змісту творів. Поступово відходячи від соцреалістичного канону він звертається до витоків, наголошуючи на значущості індивідуального та унікального в мистецтві. Знаковою роботою у мистецькій спадщині І.-В.Задорожного є картина «Мої земляки» (1965). Чиновники від культури у Києві бачили у ній прояви бойчукізму та націоналізму, хоч в той же час на всесоюзній виставці вона була відзначена дипломом другого ступеня. Проте після того картини Задорожного все рідше потрапляють на виставки.

З 1966 р. художник переходить до секції монументального мистецтва. Відтоді, окрім живописних творів, у його доробку з’являються численні вітражі, монументально-декоративні композиції, мозаїки, монументальні панно, гобелени, проєкти оформлення інтер’єрів та екстер’єрів тощо. Разом з тим працює над серією портретів визначних постатей української історії та культури. У кожній його роботі відчувається виразний національний колорит та глибокий символізм. Кожен твір – своєрідний гімн людині, доброті, мудрості, правді і справедливості.

21 жовтня 1988 р. Іван-Валентин Задорожний помер після тяжкої хвороби. Поховали митця у рідному Ржищеві поруч з матір’ю. І сьогодні через майже чотири десятиліття по смерті митця його твори лишаються величним нагадуванням про неймовірний талант і неабияку працелюбність свого творця. Є один з його монументальних творів і в Чернігові.

«Криниця Коцюбинського» - монументально-просторова композиція авторства Івана-Валентина Задорожного, що є архітектурною домінантою будівлі літературної експозиції музею-заповідника М.Коцюбинськогоі, вражає масштабами, розмаїттям, глибиною та багатогранністю образів, які стали авторською візуальною інтерпретацією літературного світу письменника.

За спогадами співробітників, І.-В.Задорожний вперше завітав до музею М.Коцюбинського у першій половині 1970-х рр. разом з колективом авторів майбутньої експозиції, до якого, крім нього, увійшли А.Ігнащенко, Є.Дубовик, Ф.Коцюбинський, А.Гайдамака. На той час будівля ще проєктувалася і було складно сказати, яким буде її остаточне оздоблення. За час будівництва первинний проєкт неодноразово зазнавав змін. Ідея розширення експозиційних залів і створення наскрізного отвору між поверхами та розміщення в ньому колони, оздобленої декоративним різьблення, виникла у 1976 р. з ініціативи архітектора А.Ігнащенка. Це вимагало внесення суттєвих змін у проєкт будівлі, в якій уже було встановлено перекриття другого поверху і велася цегляна кладка третього. На погодження змін у архітектурному плані будівлі, а згодом і на вирішення проблем, пов’язаних з реалізацією проєкту і його фінансуванням знадобилися роки. Будівництво, розпочате 1976 р., завершили лише 1981 р. Одночасно тривала підготовка тематико-експозиційних планів та ескізів майбутньої експозиції.

Особливу увагу було приділено створенню композиції «Криниця Коцюбинського». Співробітники музею зустрічалися в Києві з І.-В.Задорожним, ознайомилися з ескізами та гіпсовою моделлю майбутньої композиції, надавали консультації щодо мистецького прочитання творів письменника. Було сподівання, що художник також розробить оздоблення зовнішньої стіни будівлі, спроєктувавши для неї композицію з кованої міді або ж кольорового скла. На жаль, через недостатнє фінансування ця ідея не була втілена.

За первинним задумом композиція мала бути виготовлена з червоного дерева, але в Чернігові знайти його було неможливо та й виявилося, що воно складно піддається різьбі. Врешті прийшли до висновку, що найраціональніше буде використати сосну, яку надав місцевий лісгосп. Співробітники музею брали участь у просушці матеріалу, що здійснювалася у печах меблевої фабрики, а згодом доправляли його до Києва, де у майстернях над створенням композиції працювали І.-В.Задорожний та Б.Плаксій.

Монтаж композиції розпочали у серпні 1983 р. За спогадами співробітниці музею О.Єрмоленко, «допомагали Валентину Задорожному його дружина Надія Яківна і син – ще школяр. Це була напрочуд дружна і метка команда. На місці зробили наскрізні прорізи у зручних місцях, щоб могла працювати вентиляція. А потім Задорожні поїхали десь в село, надерли вишневого клею, розтопили його і покрили все символічне дерево. Надія Яківна говорила, що деревина не так швидко буде темніти».

Минуло понад 40 років, та і сьогодні «Криниця Коцюбинського» вражає. Здіймаючись крізь усі три поверхи будівлі, вона має висоту – 10,5 м, і загальну площу різьблення – 112 квадратних метрів. На її гранях можна побачити назви або ж ілюстрації чи не до всіх творів М.Коцюбинського. При цьому, на кожній грані, на кожному поверсі можна вирізнити ключові архетипові образи, що подекуди виходять далеко за межі творчої лабораторії письменника, вибудовуючи незримий зв'язок між мистецькими світами І.-В.Задорожного, М.Коцюбинського і знаходять своє коріння в глибинах українського народного світобачення. Та й сам конструктивний образ – криниці складеної з брусів у зруб – стає алегоричним образом джерела народної культури, народної пам’яті, котра знаходить своє відображення в кожній грані людського буття. Поміж героями творів М.Коцюбинського І.-В.Задорожний органічно вписує сакральний образ матері, який червоною ниткою проходить через усю творчість художника, часто набуваючи рис характерних народній іконографії.

Побутує поміж музейниками й інша назва композиції – «Дерево життя», що певно невипадково. В основі композиції – образи чоловіка і жінки, що садять дерево, яке одночасно символізує зародження нового життя і одвічний нерозривний зв'язок поколінь – минулого, теперішнього і майбутнього. На цьому «дереві», що вітами тягнеться до неба, краси, сонця (яке, до речі, зображене на вершині композиції), можна побачити життя у всіх його проявах, де поруч ідуть вірність і зрада, страх і відвага, добро і зло, народження і смерть.

У 2017 р. монументально-просторову композицію І.-В.Задорожного «Криниця Коцюбинського» (1978 – 1983 рр.) було занесено до Книги рекордів України.