Старі чернігівські будинки… Дерев’яні, часто полуплені стіни, старі віконниці, подекуди ще збереглось дерев’яне мереживо, яке так настійливо витісняється з наших вулиць сучасними оздобами. А за тим втрачається і обличчя міста, таке колоритне, оригінальне, не схоже ні на яке інше. Дуже часто ці будиночки мають понад столітню історію, в їхніх стінах зростало не одне покоління чернігівців. Якби стіни вміли говорити… Мабуть, не одну цікаву історію тоді ми б могли почути і про давніші часи, і про пристрасті, які, напевно,  вирували в тих стінах. На жаль, це не можливо. Але деякі з них все-таки відкривають свої таємниці для нас, дають можливість зазирнути за завісу давно минулого часу.

Є в Чернігові на старій Лісковиці нічим не примітний одноповерховий будинок, в якому мешкає кілька звичайних чернігівських родин. Мабуть, не всі вони знають, що це старовинне дворянське гніздо Антіох-Вербицьких, які жили в цьому домі ще з початку минулого століття. Дім з давньою, глибокою історією, на жаль, затертою і забутою нашими сучасниками.

Його першим господарем був Микола Андрійович Вербицький- Антіох – поет, педагог, громадський діяч. Майбутній автор перших рядків нашого Гімну народився 13 лютого 1843 в сім'ї старшого секретаря Чернігівської губернської управи Андрія Івановича Вербицького-Антіоха.

Навчався у Чернігівській, а потім у Полтавській гімназіях, де познайомився зі Старицьким і Лисенком, рано почав писати вірші і  у гімназії уже був визнаним поетом. Дуже добре вчився і вступив до Київського університету в 16 років. З друзями заснували студентську газету «Помийниця», в якій висміювали університетські порядки. Через це батько змушений був перевести Миколу до Петербурга, але й там він довго не затримався, адже студентські заворушення і виступи в той час були у всіх університетах. Тож змушений був М.Вербицький повертатися до Києва і закінчувати університетський курс вільним слухачем. Але в Києві було багато друзів-однодумців, з якими на одній з вечірок спільно склали текст вірша «Ще не вмерла України ні слава, ні воля», який через роки з деякими змінами і виправленнями став Гімном нашої держави.

По закінченні університету М.Вербицький працює в Полтавській, а потім у Чернігівській гімназіях. Його дуже любили учні і не дуже – керівництво. Його ученицею була майбутня актриса  Марія Адасовська (Заньковецька). Громадське життя в Чернігові тоді трохи затихло після арешту Андрущенка і ліквідації куреня Носа, однак М.Вербицький потихенькку згуртовував коло себе вільнодумствуючу молодь. Та недовго довелось Миколі Андрійовичу жити в рідному місті: у 1875 році йому настійливо запропонували перебратись до Рязані, на посаду вчителя місцевої гімназії, зазначивши при тому, що якщо він не погодиться добровільно на переїзд, то поїде туди по етапу. Була в Російській імперії така практика – неблагонадійних українців переселяти до російської глибинки, щоб там вони забували про Україну, її відродження і культуру. Родина залишається в Чернігові, діти бачать батька тільки на літніх канікулах, коли він приїжджає у відпустку. На довгих двадцять п’ять років  (десять у Рязані і п'ятнадцять в Орлі) розтягнулась та адміністративна висилка. Повернувся додому вже старий, хворий чоловік. Від його молодечого завзяття, енергійності, громадської активності не залишилось і сліду. Тихо доживав у колі родини з дітьми та онуками, підтримував зв’язки з молодшою генерацією чернігівських літераторів, іноді бував присутнім на літературних вечірках, давав свої поезії до друку в альманахах. Життєвий шлях цього непересічного чернігівця обірвався у 10 грудня 1909 року.

Його літературна спадщина, розпорошена по різних тогочасних виданнях, ніколи не була зібрана докупи і видана окремою збіркою, хоча цілком заслуговує на це. Непересічний українець Микола Антіох-Вербицький ще чекає свого дослідника.