Головна » 2013 » Листопад » 13 » Будив любов до життя, людей і природи. (До 175-річчя від дня народження Івана Нечуя-Левицького)
Будив любов до життя, людей і природи. (До 175-річчя від дня народження Івана Нечуя-Левицького)
16:16
25 листопада виповнюється 175 років від дня народження Старійшини української літератури, письменника, якого читали всі верстви суспільності в усі часи існування української людності за цей період.
Соковита українська мова, прекрасні описи природи, колоритні типи селян, любов до рідного краю, легкість і прозорість стилю завжди захоплювали читачів і слухачів його творів.
Це Іван Семенович Левицький, який прибрав ще собі псевдонім-префікс Нечуй. Він народився в центрі ареалу української мови, української людності, української природи. Ці багатства не могли не вплинути на формування характеру і стилю якраз українського письменника. Підкреслюємо цю українськість в усьому житті Івана Нечуя-Левицького, адже він став палким поборником рідного слова на своїй землі, іноді навіть до комічності вже в останні роки життя та творчості.

Народився письменник 25 (13-го ст.ст.) листопада 1838 року в містечку Стеблеві Київської губернії в родині священика Семена Степановича Левицького та Анни Лук’янівни Трезвінської. Родина була численною: дід Степан, баба Мотрона, батько, мати, діти Іван, Амвросій, Ганна, Федір та Дмитро.

Батько вирізнявся серед сільського попівства потягом до книги, інтересом до історії рідного краю. В його бібліотеці були праці істориків М.Маркевича і Д.Бантиш-Каменського, літопис Самовидця, твори Т.Шевченка, альманах «Ластівка», які з задоволенням читав юнак. Вже в Києві семінарист знайомиться зі зразками західноєвропейської літератури: «Божественна комедія» Данте, «Дон-Кіхот» Сервантеса, романи Бальзака, твори Пушкіна, Гоголя.
Мати письменника була поетичною натурою, розмовляла добірною українською мовою з гумором, з влучними прислів’ями, знала безліч українських народних пісень.
Початкову освіту Іван здобув дома, а потім навчався у духовному училищі при Богуславському монастирі. 1852 року вступає до Київської духовної семінарії, а відтак до Київської духовної академії. Тут юнак студіює французьку мову.

Випускник духовної академії порушив родинну традицію, відмовився від духовної кар’єри і став вчителювати у світських учбових закладах. Спочатку викладає словесність у Полтавській духовній семінарії, потім російську мову, літературу, історію та географію в гімназіях Коліша, Седлеця, школах Кишинева.

Молодий учитель підпав під поліційний нагляд за зав’язки з Михайлом Драгомановим, київськими «громадівцями», за виступ проти соціального і національного гноблення. Можливо ці переслідування спричинили його передчасний вихід у відставку у 1885 році. З цього часу І.Нечуй-Левицький живе в Києві виїжджаючи на тривалий час до Білої Церкви, Стеблева.

Завзятий «хохломан», як характеризували учителя в Кишиневі, переїхав до Києва і повністю віддався літературній справі, оселившись на Пушкінській вулиці. Зі спогадів перед нами постає невеликий, слабосилий, сухорлявий чоловік з тихим, щирим, але слабеньким голосом, лагідний і ясний. Так згадують про письменника Іван Франко і Марія Загірня (Грінченко).

У нього склався своєрідний життєвий уклад, який він ніколи не порушував, навіть у свій ювілей. З раннього ранку до полудня напружено працював за столом. Обідав, потім о 15 год. виходив з дому і прямував до Володимирської гірки милувався краєвидами Дніпра. О 18 год. Хрещатиком повертався додому, відвідував знайомих та приятелів. Повечерявши рівно о 22 (за іншими спогадами) 21 год. лягав спочивати.
Такий неухильно дотримуваний розпорядок дня викликав незлобиві жарти серед письменників – знайомих І.Нечуя-Левицького.

Та це не заважало спокійному і лагідному чоловікові бути надзвичайно впертим і послідовним борцем за українську мову, проти насильницького зросійщення народів Російської імперії. Іван Левицький сам зазнав на собі цих способів брутальної русифікації через освітні заклади. Під час навчання в духовному училищі, а потім академії йому доводилось носити на шиї таблички за вживання українського слова навіть у побуті, ці слова прирівнювались до «сквернословия». А один з професорів академії під час лекції заявив, що «для інтересів государства добре б було спалити українську літературу і білоруську якби вона з’явилась на світ».

Ще наприкінці 60-х років учитель Іван Левицький друкує свої твори у львівському журналі «Правда» під псевдонімом І.Нечуй («Дві московки», «Рибалка Панас Круть», «Причепа», «Світогляд українського народу в прикладі до сьогодення»). А 1872 року виходять окремим виданням «Повісті Івана Нечуя, т.і.»). Критика прихильно зустріла блискучий дебют прозаїка, назвавши його «найталановитішим з сучасних українських письменників».
І.Нечуй-Левицький розгортає у своїх численних творах життя усіх верств суспільства, які тільки є на території України. Ось тематичний зріз Нечуєвої творчості: село, селяни, що становили переважну частину української людності («Не можна бабі Парасці вдержатись на селі», «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти», «Кайдашева сім’я»); міська інтелігенція – вчителі, артисти, лікарі, службовці різних установ, нижче і найвище духовенство («Старовсітські батюшки та матушки», «Поміж ворогами», «Хмари», «Гастролі») і ченці («Афонський пройдисвіт»); польська і українська шляхта («Причепа», «Живцем поховані»); фабричні робітники, жебраки («Микола Джеря», «Київські прохачі»).
Подає у своїх творах письменник міські і містечкові історії, майстерно описує улюблений Київ, перший відкрив в українській прозі Одесу-Дерибасівську і малий та великий фонтан, Кишинів.

Письменникові болить душа від того, що в народі панує темрява, освіта занепадає, зникає віра людей в покращення свого життя, у розвиток національної освіти, науки, культури. Цю тему Іван Семенович піднімає в романі «Хмари» (1874 р.). Хмари, свинцові чорні хмари облягли Україну. Шматує їх жорстокий двоголовий російський орел, визискує польське панство, збиткується єврейство, а сини стають перевертнями:з Бубки – Бубковим, Гуркавенка –Гурковенковим, Лемішки – Лемішковським.

Прогресивні ж «націонали» Дашкович і Радюекне могли діяти рішучіше в тих умовах. Болісно переживає письменник ці метаморфози, а з цього болю зароджувався український націоналізм – нормальне патріотичне почуття, зорієнтоване на засвоєння європейських ідей на українському грунті: толерантний, гуманний, прогресивний.

Нечуя-Левицького хвилює питання, що буде з українцями, чи збережуть вони свій національний дух, адже денаціоналізована людина-аморальна, вона стає перевертнем («Дві московки», «Причепа»). Думка про те, що стати перевертнем – то непрощений гріх, об’єднує твори на історичну тему («Маруся Богуславка», «В диму та полум’ї», «Запорожці», «Князь Єремія Вишневецький», «Гетьман Іван Виговський тощо). Ці твори можна вважати фактом просвітницької діяльності Нечуя-Левицького, адже вони написані в той час, коли активно формувалася українська історіографія, з’явилися праці М.Костомарова, П.Куліша, В.Антоновича, М.Грушевського, О.Лазаревського, О.Єфіменко.

На національні утиски письменник відповідає і гострими публіцистично-критичними статтями: « Органи російських партій», «Сьогочасне літературне прямування», «Російська народна школа на Україні» та книгою «Українство на літературних позвах з Московщиною». Влучно і саркастично оцінює автор слов’янофільство: «Московські слов’янофіли мали певну надію, що всі слов’янські національності зіллються в великоруському морі, як не тепер, то колись втягнуть в себе пресловуті елементи московської цивілізації по добрій волі, доброхіть прийдуть в об’ятія московських братій…» Царизм мав надію «… великоруськими школами скрізь повбивати невелико-руські літератури, а потім попсувати і самі національності і в кінці всього з усіх поробити колись москалів, великоросів».

Сказане майже півтора століття тому залишається актуальним і нині.
Не можна оминути того важливого факту, що якраз Нечуя-Левицького просить Іван Пулюй, товариш по праці Пантелеймона Куліша, – перекладі «Біблії» українською мовою, – завершити цю справу по смерті П.Куліша.

Такий вибір був не випадковим. Іван Нечуй-Левицький мав вищу богословську освіту, знав декілька чужоземних мов: французьку, англійську, німецьку, російську, нарешті, з дитинства бачив і чув, як його батько Семен Степанович самотужки в умовах синодальних заборон виголошував проповіді рідною мовою і надсилав їх на затвердження до Київської духовної академії. Однак звідти прийшов вердикт, що «украинское наречие не достойно церковной кафедры»

Іван Семенович ретельно взявся за переклад. В листі до І.Пулюя він писав: «Небіжчик Куліш не переложив якраз четвертої частки «Біблії», і я мусив сидіти коло цієї праці півтора року!» Він повідомив, що переклад здійснював з німецького (протестантського) і російського (православного) текстів, які практично нічим не відрізнялися один від одного. Було перекладено зі Старого Завіту першу і другу книгу Хронік чи Паралипоменон, книги Ездри, Неємії, Естери , Даніїла.

1903 р. у Відні, зі згоди і підтримки Лондонського біблійного товариства було видано книгу «Святе Письмо Старого і Нового Завіту». Мовою русько-українською. Переклад П.О.Куліша, І.С.Левицького і Пулюя.W.1903». Потім були перевидання 1912 р. у Відні, 1921 р. у Берліні, 1947 р. у Нью-Йорку і Лондоні.

За подвижницьку працю і у зв’язку з ювілеєм І.Нечуй-Левицький одержав примірник віденського видання, на обкладинці якого золотом було тиснено: «Високоповажаному Іванові Семеновичу Левицькому в день 35-літнього юбілею літературної діяльності в ознаку великої пошани від гурту учнів Київської Духовної Семинарії. Київ, 19.ХІІ.1904».
І.Нечуй-Левицький вів жваве листування з багатьма письменниками, видавцями, вченими, громадськими діячами: М.Грушевським, І.Франком, О.Огоновським, І.Белеєм, В.Лукичем, В.Барвінським, П.Стебницьким, О.Кониським, М.Комаровим, Панасом Мирним, І.Шрагом.

В літературознавчому обігові відомо 5 листів Нечуя-Левицького до М.Коцюбинського і 7 листів М.Коцюбинського до Нечуя-Левицького.
Листи перейняті теплотою і сердечністю, вболіванням за здоров’я одне одного і, звичайно, турбота про різні літературні справи.
М.Коцюбинський запрошує старійшину літературного цеху до участі в альманахах, які готують молодші письменники. Його перш за все цікавить повість «Гастролі», яка присвячена не селянству, а новій верстві суспільства – артистам.

Михайло Михайлович дякує за надіслані книги, а їх у меморіальній бібліотеці аж 18 примірників. В листі до Нечуя-Левицького від 18.05.1909 р. М.Коцюбинський пише: «Книжечки Ваші – дорогий подарунок – дістав і прочитав. Яка прекрасна мова! Читав – наче погожу воду у спеку пив. Яке знаття народних звичаїв, народного життя!»
Більшість листів Нечуя-Левицького – це невичерпний біль за українську мову, яку нівечать як цензори, так і видавці-галичани, що змінюють питомо українські слова і закінчення на діалектично-галицькі. Є надзвичайно в’їдливі зауваження, не завжди і справедливі. М.Коцюбинський з властивим йому тактом намагався замирити невдоволені сторони, згладити гострі кути, заспокоїти вже літнього письменника.

Чернігівці за діяльною участю М.Коцюбинського підготували вітальну адресу Нечую-Левицькому з 35-річчям його літературної праці, підписалися 134 чоловіки. Виявом любові до письменника є такі слова: «Ми знаємо, Ви ішли тернистим шляхом, єдиним досі для українського письменника, й не раз терпіли біль. Та у цей день, коли Вкраїна кладе на Ваше чоло лаври, хай іде в непам’ять той біль. Будьте щасливі, як і ми щасливі, що перед світом цілим можемо кликнути гордо: в нас був , є й буде Іван Левицький!»
Цю вітальну адресу зачитував М.Коцюбинський.

У цей поважний ювілей – вже 175 років від дня народження Нечуя-Левицького, ми з гордістю підпишемося під вітальною адресою наших мудрих попередників.

Ольга Єрмоленко,
вчений секретар Чернігівського
літературно-меморіального музею-заповідника М.Коцюбинського

QR-код посилання на сторінку.
Скористайтеся програмою для сканування штрих-кодів на телефоні.



Переглядів: 2490 | Додав: Maysheff | Рейтинг: 5.0/7 |
Всього коментарів: 0
Увійдіть:
avatar
Вітаю Вас Гість