Наша українська земля  здавна багата на талановитих і розумних людей. Віками і століттями приходили у цей світ художники і музиканти, поети і співаки, щоб прославити рідний край, возвеличити його і лишити своє ім’я в історії. Одним із таких був і Микола Вінграновський, 85 років якому виповнюється 7 листопада. То хто ж він?

Поет і прозаїк, невимовно ніжний лірик і серйозний історик, а ще актор, режисер, кіносценарист.

Микола Степанович Вінграновський народився 7 листопада 1936 в м. Первомайськ Миколаївської області в районі «Птахокомбінат». В школі № 17 Первомайська він здобув середню освіту. Дитинство пройшло в степах, як згадував сам «Скрізь, куди не глянь степ, степ і степ». Недарма ж той степ потім так відлунюватиме у його творах. Навчався на акторському відділі Київського інституту театрального мистецтва. За два тижні від початку занять ставного, показного українця-степовика прослухав О. Довженко (майстрові «було дозволено» сформувати власний курс у кіноакадемії) і забрав його до себе в Москву навчатися у ВДІКу. Через рік учителя не стало, але прилучення до його світу позначилося на всій творчій долі М. Вінграновського.

Ще студентом зіграв головну роль рядового солдата Івана Орлюка у художньому фільмі «Повість полум’яних літ» (1961), автором якого був Олександр Довженко. За краще виконання чоловічої ролі Івана Орлюка Микола Вінграновський отримав золоту медаль кінофестивалю в Лос-Анджелесі. До Києва уже повернувся знаменитим, працює режисером на кіностудії імені О.Довженка, знімає фільми «Ескадра повертає на захід», «Дума про Британку», «Берег надії», «Климко», «Щоденники О.Довженка» та інші. Вінграновський був і чудовим актором, у деяких своїх фільмах він і грає.  

Та юнака нестримно вабила література, яка в 60-тих роках набирала нового обличчя, нових рис. В літературу увірвалися І.Драч, В.Симоненко, В.Стус, Л.Костенко, власне кажучи, ціла когорта поетів, яких потім назвуть шістдесятниками. Микола писав вірші ще в студентські роки, але по справжньому заявив про себе на сторінках «Літературної газети» публікацією на цілу сторінку «З книги першої, ще не виданої». Його поезія виходила за рамки методів соціалістичного реалізму, вражала читача своєю свіжістю, високою художньою майстерністю, масштабністю поетичної думки й бентежною силою уяви. Поетичні збірки «Атомні прелюди», «Сто поезій», «На срібнім березі», «Губами теплими і оком золотим», «Цю жінку я люблю» є справжніми перлинами української поезії.

Паралельно з віршами Вінграновський пише прозу. Вона теж особлива: глибоко психологічна, щемлива і тремтлива, на різну тематику: це воєнне лихоліття - «Климко», «Первінка»; ставлення людини до природи, до всього живого - «Сіроманець», «У глибині дощів», «Літо на Десні».

А що особливо заслуговує на увагу, то це історична тема у творчості митця. Його роман «Северин Наливайко»  є надзвичайно цікавим. Він працював над ним багато років.

Микола Степанович був надзвичайною людиною: щирим, добрим, відкритим, веселим, людяним, але і впертим, наполегливим, коли треба було довести свою точку зору.

Микола Вінграновський відійшов у засвіти 26 травня 2004 року. Та його слово живе серед людей, про нього пам’ятають і пам’ятатимуть ще багато років, адже справжнє мистецтво вічне. І коли б не були написані його вірші, вони завжди будуть сучасними, бо вони поза простором і часом, поза конкретними особистостями. Їх можна читати завжди і бачити їх актуальність.

Наталія Коцюбинська, заступник директора музею-заповідника Михайла Коцюбинського

             ***

Ходімте в сад. Я покажу вам сад, 
Де на колінах яблуні спить вітер. 
А згорблений чумацький небопад 
Освітлює пахучі очі квітів.

Я покажу вам сливи на сучках, 
Що настромились, падаючи мовчки. 
Затисла груша в жовтих кулачках 
Смачного сонця лагідні жовточки.

У полі спить зоря під колоском 
І сонно слуха думу колоскову, 
І сонна тиша сонним язиком 
Шепоче саду сиву колискову.

То кажани. То кажаниний ряд 
Заплутався у сонному волоссі ночі… 
Ходімте в сад. Я покажу вам сад. 
Його сумління покажу вам очі.

          ***

Цю жінку я люблю. Така моя печаль. 
Така моя тривога і турбота. 
У страсі скінчив ніч і в страсі день почав. 
Від страху і до страху ця любота.

Аби ще в жнива — то було б іще… 
Але ж ні жнив, до жнив, до них далеко… 
Цю жінку я люблю, і цю любов-лелеку 
Не радістю вкриваю, а плачем.

Воно мені, мабуть, так мало бути. 
Мабуть, воно так сказано мені. 
Бо так вже склалось — не забуть, не збути, 
Не призабути навіть уві сні.

Як чорний чай, як чорний чай Цейлону, 
Мені це літо впало у лиман… 
Цвів молочай. Посічкану солому 
Везли з гарману — даленів гарман…

     ***

У лісі темно. В лісі ніч.
Сидить навпочіпки світання,
І дотліва вогнева тліч,
Жовтіє в сніг дорога санна.

Під верболоззям в казані
Чорти різдвяне тісто місять,
Й на золотому ковзані
Чумацьким Возом править місяць.

Пливуть в далеке і бліде
Повільних кучугур повали,
І Ніжин з посівання йде,
Іде додому від Полтави…

Ще б трохи Ніжину пройти,
Ще б трохи Ніжину — і вдома:
Та в лісі темно. І чорти.
А їхня вдаченька відома:

На сніг посадять без розмов,
До калача зігріють кави
І — йшов додому від Полтави,
Проснувся — у Полтаві знов!

         ***

Сеньйорито акаціє, добрий вечір.
Я забув, що забув був вас,
Але осінь зійшла по плечі,
Осінь, ви і осінній час,
Коли стало любити важче,
І солодше любити знов…
Сеньйорито, колюче щастя,
Хто воно за таке любов?
Вже б, здавалося, відболіло,
Прогоріло у тім вогні,
Ступцювало і душу й тіло,
Вже б, здалося, нащо мені?
У годину суху та вологу
Відходились усі мости
І сказав я — вже слава богу,
І, нарешті, перехрестивсь —
Коли ж — здрастуйте, добрий вечір.
Ви з якої дороги, пожежо моя?..
Сеньйорито, вогонь по плечі —
Осінь, ви і осінній я…