Головна » 2022 » Листопад » 4 » «А проте чоловік найбільша святість, якої ніхто не сміє нарушити!»
«А проте чоловік найбільша святість, якої ніхто не сміє нарушити!»
12:02

Цей матеріал мав бути опублікований напередодні 25 лютого з нагоди 135-річчя від дня народження талановитого українського театрального діяча Леся Курбаса. У ці ж дні, 3-4 листопада, сумні роковини в історії української культури – минає 85 років з часу масових розстрілів в урочищі Сандармох. Поряд з Лесем Курбасом серед страчених – справжній цвіт української нації: митці, літератори, науковці, громадські діячі – сотні імен, які через десятиліття по тому лише знову почали звучати на повний голос.

Ми знаємо Леся Курбаса як людину, чиє ім’я закарбувалося в історії як творця новаторського українського театру «Березіль», режисера, актора, драматурга, публіциста і перекладача. Але починав свій мистецький шлях Олександр-Зенон Степанович Курбас, син акторів, знаних на Галичині за псевдонімами Степана та Ванди Яновичів, з літературних спроб.

У меморіальній бібліотеці Михайла Коцюбинського зберігається велика добірка художніх творів та періодичних видань початку ХХ століття. З-поміж них і «Літературно-науковий вістник» за квітень 1906 року. У ньому на чотирьох сторінках вміщений етюд «В горячці», підписаний псевдонімом Зенон Мислевич. Саме під цим ім’ям побачила світ перша літературна спроба тоді ще учня 8 класу гімназії Олександра Курбаса. З її появою на сторінках популярного в ті часи видання, до редакційної колегії якого входили І.Франко, М.Грушевський та В.Гнатюк, пов’язана окрема історія з життя майбутнього творця українського театру «Березіль».

Література і світ театру з юних літ захоплювали Леся Курбаса. Про його любов до читання гімназійний товариш Хома Водяний згодом напише у свої спогадах: «Як багато міг Лесь читати, можемо судити хоча б з того, що він не знав ніяких ігор та забав – у нього не було на це часу, не вмів ні танцювати, – пізніше, як уже був у театрі, може, навчився, – ні кататися на ковзанах, ні грати в м’яч, ні плавати, ні веслувати, ні їздити на велосипеді. [] Щодо української літератури, то можу сказати – Лесь читав усе, що з’являлося у нас друком і до чого мав доступ. Особливо жадібно стежив за новинками». Надзвичайно високо Лесь цінував титанічну літературну і громадську працю І.Франка, захоплювався творчістю О.Олеся, Лесі Українки, любив поезію Грабовського. Добре знав твори західноєвропейських авторів, яких часто читав польською або німецькою мовами, адже україномовних перекладів було мало. У шостому класі, аби читати Шекспіра мовою оригіналу, Олександр Курбас вивчив англійську мову, у восьмому – норвезьку, аби прочитати твори Г.Ібсена.

Ще з 5-го класу Лесь Курбас ілюстрував напівтаємну сатиричну учнівську газету. Тож власні літературні спроби для залюбленого у слово юнака були лише справою часу. І за оцінкою свого письменницького таланту гімназист Курбас разом з другом Хомою Водяним звертається не до абикого, а такого шанованого ним Івана Франка.

У листі від 11 березня 1906 року читаємо: «Вельмишановний Добродію! Для спробуваня своїх сил на літературному полі зважились ми оба написати по одному “творови” та шлемо отсе їх до Вас, щоб почути Вашу гадку про них, та про нас яко “літераторів”. Як можна, то помістіть в ЛНВ, а як ні, то киньте в кіш, а нам дайте лише відповідь, на яку залучаємо марку... Просим теж о скору відповідь бо ми дуже нетерпеливимось». Оскільки швидкої відповіді юні літератори не одержали, то через півмісяця зважилися ще на одного листа: «Високоповажний Пане Добродію! Просимо не гніватись, що ми так наприкряємось Вам своїми листами, тим більше, що Ви усе дуже зайняті. Ми виклали до Вас 12 марта свої перші проби літературні разом з уклінною просьбою прислати нам в листі свою гадку, чи є в нас який талан, чи працювати нам далі на полі літературнім, та чи може бути з того якийсь хосен.

Досі не маємо ніякої відповіді, і з того виносимо, що Ви або не получили нашої посилки, або, що Вас неприємно вразив занадто фаміліярний тон листа, або по-третє, що ті наші проби взагалі стоять низше того, щоб Ви уважали за відповідне про них що-небудь нам написати. В разі, коли б зайшов перший случай, то просимо о поданє нам ласкавої звістки, то ми вишлемо свої проби вдруге; осли б зайшла друга евентуальність, то просимо покласти се на карб звичайного в нашім віці незнання savoiv vivre.

Що ж до третього, то всяка відповідь буде для нас много значити, бо ж о неї нам тільки ходило. Як можете, то просимо о ласкаву відвовідь перед 7 цьвітня, тому, що в тім дни роз’їзджаємось на великодні фериї і лист в гімназії легко може пропасти. Ще раз перепрашаєм за влізливість, та дуже й дуже просимо о ласкаву відповідь».

Проте уже в квітні на сторінках «Літературно-наукового вістника» відбувся літературний дебют Леся Курбаса. Дослідники, зокрема, Р.Скалій, припускають, що І.Франко так швидко подав новелу до друку, перш за все, з пошани до його батька – актора Степана Яновича, котрий неодноразово грав ролі головних героїв у постановках за творами Івана Яковича. Крім того, по лінії діяльності Наукового товариства ім. Т.Шевченка І.Франко тісно співпрацював з Романом Курбасом – близьким родичем Леся з міста Борщів.

На думку деяких дослідників, етюд «В горячці» створений під враженням від газетного повідомлення про долю дівчини-революціонерки, яку офіцер віддає на поталу жовнірам. Проте Р.Скалій висловлює припущення, що допис у газеті лише став приводом до того, аби юний автор міг, окрім враження від описаного випадку, виразити власний душевний біль від втрати молодшого брата Нестора, з яким був дуже близький і смерть якого від сухот – родинного прокляття Яновичів – надзвичайно боляче переживав.

Маючи чутливу артистичну натуру, Лесь особливо гостро сприймав несправедливість оточуючого світу. Болісні переживання від втрати близьких у поєднанні з враженнями від трагічних подій довкола символічно втілюються в образі вселенського зла, якому сам же герой твору дає химерне ім’я Гакарату Тіндубоя. «Бачу твоє лице, пристрасне, запухле, лискуче…

Очи забігли кров’ю, а уста роздерті скаженим усьміхом… Усьміхом дикої радости…

Ти сильний, сильний якраз своїм злом, його богацтвом… Ти сам – уособленнє зла!

Де раз ступиш, там зойки по тобі лунають, там серце безвинне не одно трісне з розпуки, там моря сліз течуть…

А проте чоловік найбільша сьвятість, якої ніхто не сміє нарушити!

Не сьміє! Чуєш?!

А ті люди, твої знаряди!

Та що люди! Ціла природа то – ти!

Ти – насильство! Ти!..» - описує його автор в одній з частин новели.

На закінчення твору герой стверджує, що вся серія жахливих видінь і болю з’явилась йому в гарячці. Проте так в імпресіоністичній манері Лесь Курбас актуалізує одвічне питання існування зла і нищення людьми одне одного, зневаги до людського життя і гідності.

Згодом, у січні 1907 року Лесь Курбас надіслав І.Франкові ще одну свою новелу «Сни». Проте на той час «Літературно-науковий вістник» уже починають друкувати в Києві, а Франко залишає редакційну колегію видання, тож і новелі не судилося бути опублікованою.

За спогадами Хоми Водяного, коли вони отримали примірник «Літературно-наукового вістника» з надрукованою новелою Лесь поглянув на журнал і сказав: «Усе одно, я письменником не буду!» і на запитання приятеля «Чому?» відповів: «Бо письменником може бути тільки той, хто любить розказувати іншим про себе і, взагалі, про будь-що. А я цього не можу».

 

Етюд «В горячці» вражає своєю експресією, динамічністю і позачасовою актуальністю. Пропонуємо його до прочитання з дебютної публікації у «Літературно-науковому вістнику» за цвітень 1906 р.




QR-код посилання на сторінку.
Скористайтеся програмою для сканування штрих-кодів на телефоні.




Категорія: Публікації | Переглядів: 59 | Додав: kotsiubynska | Рейтинг: 5.0/1 |
Всього коментарів: 0
avatar
Вітаю Вас Гість