Зараз, коли відбувається очищення української літератури від застійного намулу багатьох десятиліть, коли виробляється справжній науковий підхід до характеристики суспільних літературних явищ, наукові оцінки творчого процесу і художнього осмислення – нам уявляється досить справедливим подати на розгляд сучасного читача справжню оцінку творчого діяння і громадського сподвижництва Пантелеймона Олександровича Куліша, автором безмірного оповідання “Intermezzo” Михайлом Коцюбинським.

Привертав увагу Коцюбинського творчий доробок та громадська діяльність П.Куліша насамперед тому, що останнього він вважав велетнем літературного процесу другої половини ХІХ століття, навколо якого скупчувалися всі найкращі, найталановитіші і найпрогресивніші літературні сили того часу.

Михайла Михайловича Коцюбинського особа і творчість П.Куліша не просто цікавила – вона його хвилювала, викликала пошану і спонукала до критичного осмислення, про що свідчать книги – твори Куліша, які зберігаються й досі в особистій бібліотеці Коцюбинського. Свого часу письменник прилучив до своєї бібліотеки чимало оригінальних та перекладних творів Куліша та літератури про нього.

Організовуючи у 1901 році Чернігівське видання альманаху “Дубове листя”, присвяченого П.Кулішеві, Коцюбинський від імені редакційного комітету звертається до І.Франка, Ольги Кобилянської, Панаса Мирного, Лесі Українки та багатьох інших письменників з листами, де дає високу оцінку Кулішеві та просить надіслати кращі свої твори для цього альманаху.

Коцюбинський мотивує свою ініціативу і прагнення чернігівців видати на спомин про Куліша альманах, аби вшанувати як слід його працю, як могутнього майстра української мови й творця українського правопису, і доводить, що Куліш має повне право на велику повагу і вдячність.

Іванові Франкові в листі від 18 березня 1901 року М.Коцюбинський пише:

“ Високоповажаний добродію!

Минуло вже 4 роки, як помер П.Куліш – і дедалі все видніше й видніше стає, яку велику вагу в нашому письменстві має це славне ім’я; а яку матиме своїми роботами, що тільки тепер виявляються на світ, - про те можна догадуватися. Могучий майстер української мови й творець українського правопису, благородний поет “Досвідок”, перекладач Шекспірових і Байронових творів, а також Біблії, автор “Записок о Южной Руси” , “Чорної ради” і сили інших цінних праць – має право на нашу велику повагу і вдячність.

Перед цими його заслугами забуваються тепер ті помилки, які йому траплялось робити, а виступає потреба пошанувати його працю. Чернігівці хочуть виявити цю пошану, видавши на спомин Куліша альманах.

В імені редакційного комітету, що складається з Миколи Чорнявського, Бориса Грінченка і нижчепідписаного, звертаюся до Вас, високоповажаний добродію, з великим проханням пособити нам у сій справі, давши до альманаху повість або оповідання Ваше, коли не можна більше, то хоч невеличке...”

Альманах “Дубове листя” вийшов у 1903 р. в Києві з передмовою Б.Грінченка. А яке сузір’я зірок української культури видруковало свої твори у цьому журналі!

Микола Лисенко надіслав ноти до пісні “Удосвіта встав”; Панас Мирний – “Серед степів”; Л.Яновська – “Рукавички”; Леся Українка – “Єгипетські фантазії” та “Роберт Брюс”; І.Франко – “Мій злочин”; А.Кримський – вірші на теми з Хейяма та Абуль Аля; В.Самійленко – “Весна”; Н.Кобринська – “Очі”; М.Вороний – “Що зі мною таке”; М.Чернявський – “Змій”; М.Коцюбинський – “Лялечка”; Б.Грінченко – “Як я вмер” та “Болотяна квітка”; О.Кобилянська – “Битва”; О.Маковей – “Божий світ” та вірші.

На гадку М.Коцюбинського вийшов досить пристойний альманах і складачам його не соромно за “Дубове листя”.

Цікаво, що письменники, до яких свого часу звернувся М.Коцюбинський у справі Кулішевого альманаху, були у курсі всіх подій, які відбувалися навколо цього видання.

Так в листі до Панаса Мирного від 15.11.1902 року Михайло Михайлович пише:

“Високоповажаний Добродію Опанасе Яковичу! Спішу поділитися з Вами звісткою: цензура випустила врешті альманах, присвячений пам’яті Куліша і його почали вже друкувати в Києві.

Правда, не обійшлося без шкоди – цензура викинула листи Кулішеві, обтяла його життєпис (вкраїнською мовою) і покалічила “Серед степів”, вірші Кримського, а, особливо, моє оповідання “Лялечка”. У всіх згаданих речах викинуто дуже мало, а от моє скривдили так, що не відаю ще, чи можна буде друкувати”.

Головне навантаження по виданню цього альманаху лягло на плечі М.Коцюбинського, бо М.Чернявський у 1903 році виїхав до Херсона, а Б.Грінченко 1902 р. – до Києва. Про це ми дізнаємося з листа Михайла Михайловича до Б.Грінченка від 30/Х-1902 року:

“Вельмишановний Борисе Дмитровичу, посилаю Вам, разом з сим, ноти Лисенка, а Ви вже замовте, з ласки своєї, факсиміле. Портрет Куліша буде висланий Вам і пані Кулішевій пізніше, як буде зроблено з нього фотографію. Щодо того, де друкувати альманах – тут чи в Києві, то ми, маючи не вповні точний рахунок коштів видання в Києві, не можемо зараз рішити цього питання. Подаємо точний рахунок Чернігівської друкарні...

зразок формату й паперу долучаємо. Шрифт – корпусний ельзевір (як у “хвилі за хвилею”)...

Хотілось би на обгортку до альманаху дати гарну віньєтку, не друкарську, а композицію якогось тямущего маляра. Чи не змогли б Ви знайти такого маляра в Києві, а як там не знайдете, то чи не написали б Ви у цій справі до Петербургу? Звісно, справу цю треба полагодити як найшвидше, бо я віньєтка, здається, повинна перейти цензурні митарства...”

З листа М.Коцюбинського до П.Мирного від 31/V-1900 року дізнаємося, що Михайло Михайлович у квітні цього ж року звернувся з офіційним листом до князя Шаховського – начальника Головного Управління по справах друку з проханням пустити до Росії видання Львівської “Спілки” Шекспірових творів у перекладах П.Куліша.

В листи до М.Чернявського від 27 серпня 1905 року М.Коцюбинський запитує Миколу Федоровича:

“Чи не приїдете часом в Борзну 7-го вересня на відкриття музею Куліша? Ви, здається, помирилися з Кулішихою. Я теж поїду, то б побачились, а це б було дуже гарно, бо я скучив за вами”.

Але окремо заслуговує на увагу стаття М.Коцюбинського про П.Куліша.

Як довідуємося з листа до дружини – Віри Устимівни від 30 січня 1898 року М.Коцюбинський вважає своїм громадським, моральним обов’язком вже під першу річницю з дня смерті Пантелеймона Куліша написати для читачів газети “Волинь”, в який співробітничав майже протягом року, слово правди про Куліша.

Працюючи в Житомирі, він скаржився дружині, що під рукою не має цікавих матеріалів для біографії і, що вона знаходиться в Чернігові.

Та стаття, що вийшла в Житомирській газеті “Волинь” від 1 лютого 1898 року за № 26 під назвою “До річниці смерті П.О.Куліша” насправді стала першою об’єктивною, по суті, науковою оцінкою одного із видатних українських письменників.

На жаль, протягом останніх майже восьми десятиліть, з часу її появи у 5-му томі “Творів М.Коцюбинського” під редакцією С.Єфремова у 1929 році ця стаття не публікувалася. З відомих причин її немає і в академічних виданнях останніх років.

Ми вважаємо, що сучасний читач має бути обізнаний з цією статтею без усяких змін:
«До річниці смерті П.О.Куліша»

“Завтра, 2 лютого, закінчується рік зі смерті одного із видатних українських письменників Пантелеймона Олександровича Куліша.

Сильний та гнучкий розум, широчінь і незалежність поглядів, значний талант поета і белетриста, дають право цьому “останньому з могікан” блискучої плеяди українських письменників 40-х років на почесне місце в українській літературі.

Походженням з родини старого козацького роду, вихований на традиціях волелюбного краю, Куліш все життя залишався вірним своєму народові, незважаючи на докорінну зміну в поглядах на минуле України, до глибокої старості, до останніх днів життя не випускав з рук українського пера.

23-річним юнаком (народився у 1819 році) вступив Куліш на літературну ниву повістю з малоросійського побуту “Михаил Чернышенко” і впродовж 50-ти літ вніс до малоросійської літератури цілу низку поетичних і прозових творів, оригінальних і перекладних, писаних блискучою і сильною мовою.

Якщо ми згадаємо такі його твори, як роман “Чорна рада”, історичну хроніку “Хмельниччина”, дрібні повісті та оповідання – “Дівоче серце”, “Орися” та інші; збірники віршів і поем – “Досвідки”, “Хуторна поезія”, “Крашанка”, “Дзвін”; збірку історичних і етнографічних матеріалів (два томи) під назвою “Записки о Южной Руси”, далі – переклади його українською мовою Шекспіра (перший том “Отелло”, “Троія і Крессіда”, “Комедія помилок”) надруковані у Львові, інші чекають на видавця; Байрона (“Дон Жуан”), переклад Мойсеєвого “П’ятикнижія”, книг Іова та Повіта, псалтиря, Євангелія (разом з професором Празького університету Пулюєм), видання альманаху “Хата”, творів Гоголя, Котляревського, Квітки, Шевченка; нарешті, семитомну історичну монографію російською мовою “История воссоединения Руси”, - якщо ми згадуємо ці праці, то далеко не перерахуємо усього залишеного нам плідним письменником.

Повної і всебічної біографії Куліша, а оцінкою його літературної і громадської діяльності ми поки що не маємо, на навряд чи можлива після смерті оцінка такої визначної особи, якою був Куліш, яка протягом півстоліття не сходила із суспільної і літературної арени. Бажаючих познайомитися більш грунтовано з біографією П.О.Куліша відсилаємо до “Історії руської (малоруської) літератури” професора О.Огоновського видану у Львові, а також до праці професора Петрова “Очерки украинской литературы ХІХ века”.

В останні роки свого життя, покинутий і забутий друзями, но ще міцний духом, маючи великий запас енергії, яка не покинула його, оселився на рідному хуторі Мотронівки біля Борзни, Чернігівської губернії, де прожив безвиїздно до смерті, займався в тиші сільського життя перекладом на малоросійську мову старого Завіту.

“Моя і моєї сестри милосерддя (так називав Куліш свою дружину – відому малоросійську письменницю Ганну Барвінок) життя, - пише він в листі до князя Шаховського, - уявляє реакцію дисгармонічному суспільству та дисгармонічній масі. Живопис, музика, наука, поезія і релігія – ось органи примирення нашого з суспільством та антисуспільним життям.

Саме тепер в наші душі прокладає гармонію біблія, яку перекладаю на оригінальнішу з усіх слов’янських мов. П’ять книг Мойсеєвих і книгу Ісуса Навіна поприкріплював я вже до паперу самим приємним для мене засобом. Такі французи, як Верне, і такі німці, як Рейс і Купіч тішили мій відпочинок своїми коментарями, а робота над словом дає мені стільки гармонічного задоволення, що ні задушевна згадка про відродження Русі, ні листування з друзями (їх у мене два-три чоловіки), ніщо не усуне цього самозадоволення. Поки не закінчу розпочатий переклад, доки почуватиму себе нездатним до інших занять і задоволень”.

І ось 2 лютого 1897 року Куліша не стало. Запалення легенів поклало в могилу 78-літнього старця, який багато пережив, багато попрацював і залишив рідному народові гарну спадщину.

Дві пари волів цугом, у траурних попонах, тихо везли труну, яку накрили за козацьким звичаєм червоною “китайкою”. В труну поклали барашкову шапку, папір і олівець, а на труну – вінок із зеленого барвінку.

Кращим пам’ятником поетові та побутописцю України було б видання не дуже коштовне для простого люду, зібрання творів, про що ми, в день річниці його смерті, нагадуємо прихильникам його таланту.

.

Як один із керівників Чернігівської української “Громади”, Михайло Михайлович зробив усе можливе аби зібрати спадщину П.О.Куліша та створити музей в Борзні на Чернігівщині, про що й свідчить вище наведений лист до М.Чернявського.

Відомо, що передчасна смерть не дала змоги Кулішеві закінчити переклад на українську мову біблії. Тоді М.Коцюбинський радить Ганні Барвінок звернутися до І.Нечуя-Левицького з проханням закінчити переклад останніх трьох частин. І. Нечуй-Левицький погодився і ось під редакцією професора І.Пулюя у 1902 році являється у друці майже тридцятилітня праця П.Куліша – “Старий завіт”, тобто Біблія, написана зрозумілою для простого народу мовою.

Символічно, мабуть, що рукопис цієї біблії П.Куліша зберігається зараз у фондах Чернігівського літературно-меморіального музею-заповіднику М.М.Коцюбинського.

Про шану до П.Куліша свідчить і те, що по переїзді до Чернігова М.Коцюбинський спеціально у Києві замовив поштовий папір з портретом Куліша. У його власному альбомі і досі зберігаються листівки з художнім зображенням Пантелеймона Олександровича.

Інколи Михайло Михайлович використовував ім’я П.Куліша у корисних справах на терені розвою української літератури.

Так в листі до Панаса Мирного від 12 червня 1900 року він повідомляє:

“Маємо надію, що цензура пустить видання “Спілки” на Вкраїну. На мою раду “Спілка” звернулась до князя Шаховського, “Начальника Главного Управления по делам печати” з проханням пустити до Росії її видання. Кн. Шаховський великий прихильник П.О.Куліша, а межи видання “Спілки” є Шекспірові твори в перекладі Куліша”.

Високо шанував М.Коцюбинський творчість П.Куліша і радив багатьом своїм кореспондентам читати його твори.

На думку великого художника-гуманіста М.Коцюбинського, Пантелеймон Олександрович Куліш був і залишиться одним із видатних діячів, Апостолів українського відродження, зачинателем історичного роману в українській літературі, духовним батьком цілого покоління українських істориків та блискучим творцем української мови.

І в тому, що автор “Тіней забутих предків” став блискучим стилістом, на нашу думку є і заслуга П.О.Куліша.

Підготував: І.Коцюбинський