«З перших кроків самопізнаття на полі народнім я загорівся душею і думкою послужить рідному слову, огранувати його, окрилити красою і дужістю, щоб воно стало здатним висловити культурну освічену річ, виспівати найтонші краси високих поезій…», - писав Михайло Старицький.

14 грудня відзначаємо 185-річчя від дня народження видатного письменника-гуманіста, фундатора українського професійного театру, талановитого поета, драматурга, прозаїка, видавця, перекладача, актора і режисера.

Михайло Петрович Старицький народився 14 грудня 1840 року в с.Кліщинцях Золотоніського повіту на Полтавщині (тепер – Черкаська область) у сім’ї дрібного поміщика, відставного ротмістра Петра Івановича Старицького і Анастасії Захарівни Лисенко. У роки навчання у Полтавській гімназії хлопчик залишився круглим сиротою, і відтоді турботи про його виховання взяв на себе двоюрідний брат його матері – Віталій Лисенко, батько майбутнього видатного композитора Миколи Лисенка.

Закінчивши гімназію, у 1858 році Михайло Старицький разом із Миколою Лисенком вступив до Харківського університету. Через два роки вони перевелися до Київського університету. Там юнаки стали членами Київської «Громади».

Студенти тоді жили бурхливим громадсько-політичним життям і в його вир поринули Михайло Старицький і Микола Лисенко. Пізніше Старицький згадував: «Ми з Лисенком просиджували інколи ночі, міркуючи про національні завдання, про минуле нашої вітчизни та про долю-мачуху нашого селянина». Вони активно працювали у недільних школах, організували аматорський гурток, брали активну участь у студентських виставах.

Одруження Михайла Старицького з сестрою Миколи Лисенка Софією ще більше зміцнило дружбу двох самобутніх діячів української культури, які повністю віддалися громадській роботі, сприйнявши передові ідеї часу.

У 1872 році Старицький разом із Лисенком організував Товариство українських сценічних акторів. Для його репертуару драматург інсценізував прозові твори і переробляв малосценічні п’єси інших письменників. Так з’явилися лібрето до народно-побутової оперети «Чорноморці» за мотивами п’єси Я.Кухаренка, лірико-комічна опера «Різдвяна ніч» за повістю М.Гоголя «Вечори на хуторі біля Диканьки», було створено оригінальний водевіль «Як ковбаса та чарка, то минеться і сварка». Ці театральні дійства у супроводі чудової музики М.Лисенка мали величезний успіх у глядачів.

Поряд із драматургічною і акторською діяльністю Михайло Старицький розпочав активну перекладацьку роботу. 1873 року він власним коштом видав українською мовою казки Андерсена, повість М.Гоголя «Сорочинський ярмарок», а також «Сербські народні думи і пісні».

У результат дії Емського указу було заборонено друкувати переклади, ставити вистави і проводити читання українською мовою.. Після жандармського обшуку 1878 року Старицький залишив Київ і повернувся туди лише через два роки, коли урядові утиски ослабли.

Письменник відновлює видавничу діяльність, організовує вихід двох випусків альманаху «Рада» (1883, 1884). Збірник містив повість І.Нечуя-Левицького «Микола Джеря», дві перші частини роману Панаса Мирного «Повія», вірші Б.Грінченка, оригінальну драму М.Старицького «Не судилось». Цей альманах, за висловом Івана Франка «…був мов перший весняний грім по довгих місяцях морозів, сльоти та занепаду».

У 1883 році розпочинається нова яскрава сторінка діяльності М.Старицького як організатора національного театру і драматурга. Продавши свій маєток, він очолює і забезпечує матеріально першу об’єднану українську професійну трупу, створення якої було своєрідним підсумком багаторічних зусиль у розвитку театральної справи в Україні. До творчого колективу увійшли Микола Садовський, Марко Кропивницький, Марія Заньковецька, Панас Саксаганський, Іван Карпенко-Карий, Марія Садовська-Барілотті.

Вистави українського театру, в яких брали участь ці видатні актори, мали такий успіх, що їх заборонили в Києві й в усьому генерал-губернаторстві. Трупа Старицького активно гастролювала у Житомирі, Одесі, Харкові, Кишиневі, Варшаві, Мінську, Тифлісі, Вільно.

Після відокремлення трупи М.Кропивницького М.Старицький віддає багато сил роботі з творчою молоддю.

За станом здоров’я у 1893 році він залишає мандрівний театр, але не припиняє літературну діяльність. Старицький пише драматичні твори «Маруся Богуславка», «Оборона Буші», «Остання ніч», особливо активно працює у жанрі історичної прози – завершує трилогію «Богдан Хмельницький», романи «Руїна», «Останні орли», «Розбійник Кармелюк». На сторінках періодичної преси («Зоря», «Дзвінок», «Киевская старина» та ін.) було надруковано понад три десятки його оповідань.

«Літературна спадщина, залишена Михайлом Петровичем Старицьким, витворена цим дорогим йому українським словом, дуже велика й різноманітна… основним мотивом, який надихав його на найкращі твори, була патріотична ідея.

Герої і героїні, захоплені палкою ідеєю патріотизму, також є у багатьох драматичних п’єсах Михайла Петровича, із цих п’єс особливо вирізняються «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Облога Буші», ніби й написані, власне, для проведення ідеї полум’яної любові до батьківщини і самовідданого служіння їй на пожиток, яких би офір не вимагало те служіння.

…В молодості Михайло Петрович, як письменник український, випередив свій час і за розширення рамок нашої літератури накликав часом незадоволення навіть своїх, зате нове покоління зрозуміло цю роль того, що йде попереду, і дало Михайлові Петровичу почесне імення – вчителя». Так писала Олена Пчілка у своєму есе «Михайло Петрович Старицький (Пам’яті товариша)» 25 квітня 1904 року. Це була сповідь над свіжою могилою побратима і сподвижника на ниві рідної української культури.

Тетяна Кузнєцова, завідуюча відділом Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.М.Коцюбинського