У третій декаді січня (джерела презентують різні дати) 1891 року в с. Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії в родині сільського псаломщика (та одночасно вчителя сільської школи грамоти) народився Павло Тичина – майбутній поет, політичний та громадський діяч.

Родина була багатодітною – у Григорія Тимофійовича та Марії Василівни Тичин було 13 дітей. Читати й писати Павло маленьким навчився самостійно – підсідаючи до школярів, яких навчав у їхній хаті батько.  По закінченню земської початкової школи хлопця віддали на навчання до монастирського хору в Чернігові.

Пізніше закінчив Чернігівське духовне училище та Чернігівську духовну семінарію. Товаришами Тичини в семінарії були відомий хоровий диригент Григорій Верьовка, поет Василь Елланський (Василь Еллан-Блакитний), письменник Аркадій Казка та інші відомі пізніше діячі української культури. З 1911 року Павло Тичина був активним учасником «Літературних субот» Михайла Коцюбинського в Чернігові, з яким поета познайомив художник Михайло Жук.

У 1912 році в першому номері журналу «Літературно-науковий вісник» з подачі М.С. Грушевського уперше надруковано твір Тичини «Ви знаєте, як липа шелестить». Зошит із віршами Павла Тичини   передав історику Михайло Коцюбинський.

Після закінчення семінарії вступив на економічний факультет Київського комерційного інституту (який так і не встиг закінчити через революційні події), працював у редакціях газети «Рада» та журналу «Світло», помічником хормейстера українського театру Миколи Садовського, підробляв у статистичному бюро чернігівського земства.

Українську революцію зустрів уже відомим поетом молодшого покоління. Утім, в революційних подіях особисто участі не брав, більше відгукувався на історичні події віршами, які (зокрема «Пам’яті 30-ти», «На майдані», «Як упав же він з коня…» та ін.) принесли йому славу натхненного співця «краси нового дня».  

У 1923 році опиняється в Харкові, тодішній столиці УРСР. Працює в журналі «Червоний шлях», входить до щойно заснованої спілки пролетарських письменників України «Гарт». 1926 року бере активну участь у створенні ВАПЛІТЕ (Вільної Академії пролетарської літератури) на чолі з Миколою Хвильовим, куди увійшли й колишні члени «Гарту».

Великий вплив на Тичину мав арешт у «Справі про організацію банди з метою підриву радянської влади» органами ДПУ навесні 1923-го його брата Євгена, регента хору в Новій Басані, якого звинуватили в «українізації церкви». Тоді Павло фактично врятував його, переговоривши зі слідчими і написавши розписку, що брат нікуди не виїде без спеціального дозволу.

Уже в середині 1920-х вірші Тичини стають все більше «радянськими» та «ідеологічно правильними». «Від кларнета твого – пофарбована дудка зосталась», – ці гірко-жорстокі слова, адресовані Павлові Тичині, Євген Маланюк написав в листопаді 1924 року. У 1928-му році Олександр Олесь зауважує: «І ти продався їм, Тичино». Переломною вважається збірка «Чернігів» (1931 рік), яка означила його перехід в число «офіціозних» авторів.

Василь Стус у своїй літературній розвідці «Феномен доби: сходження на Голгофу слави» на початку 1970-х писав про це більш категорично: «Як би там не було, Тичина — така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Скрипник, Зеров чи Курбас. З однією різницею: їхня фізична смерть не означала смерті духовної. Тичина, фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування як духовний мрець, до існування по той бік самого себе…».  

Наближеність до партійних кіл дозволила Павлові Тичині зробити блискучу кар’єру. З 1929 року він – дійсний член Академії наук Української РСР, очолював Інститут літератури АН УРСР, став доктором філології, був міністром освіти УРСР, обирався депутатом і навіть Головою Верховної Ради УРСР, був заступником голови Ради Національностей Верховної Ради УРСР, членом багатьох товариств, комітетів, президій, кавалером орденів і медалей.

Утім, сучасні дослідники називають Павла Тичину унікальним українським поетом однієї збірки – «Сонячні кларнети», яка започаткувала новий стиль в літературі – «кларнетизм».

Тож… кларнети (без дудки):

Іще пташки в дзвінких піснях блакитний день купають.

Ще половіє злотом хвиль на сонці жита риза

(Вітри лежать, вітри на арфі грають); –

А в небі свариться вже хтось. Завіса чорно-сиза

Півнеба мовчки зап’яла. Земля вдягає тінь…

***

Укрийте мене, укрийте:

Я – ніч, стара,

Нездужаю.

Одвіку в снах

Мій чорний шлях.

Покладіть отут м’яти,

Та хай тополя шелестить.

Укрийте мене, укрийте:

Я – ніч, стара,

Нездужаю.

***

Гаї шумлять

Я слухаю

Хмарки біжать

Милуюся

Милуюся-дивуюся

Чого душі моїй

Так весело

Гей, дзвін гуде

Іздалеку

Думки пряде

Над нивами

Над нивами-пиливами

Купаючи мене

Мов ластівку.

***

І стежив я, і я веснів:

Акордились планети.

Навік я взнав, що Ти не Гнів, —

Лиш Сонячні Кларнети.

Ірина Рябчук, зав.відділом науково-дослідної та фондової роботи