У 1917 р. Чернігівська губернія складалася з 15 повітів. В контексті Української революції постало питання про кордони української автономної республіки. Центральна Рада та Генеральний Секретаріат вважали, що північні кордони Чернігівської губернії і повинні були стати державним кордоном з Росією. Тимчасовий уряд з тим не погоджувався, намагаючись відокремити від Чернігівщини чотири північні повіти: Мглинський, Суразький, Стародубський та Новозибківський як неукраїнські, своєю інструкцією від 4 серпня 1917 р. Центральна Рада не піддалася на шантаж і III Універсалом (листопад 1917 р.) визнала Чернігівську губернію в існуючих кордонах територією Української Народної Республіки. Відтоді наша губернія стала не імперською адміністративно-територіальною одиницею, а складовою частиною устрою власної держави.

Проте змінилася влада в Росії, і з приходом більшовиків дискусії припинилися, почалися військові дії. Звільняти українські території від більшовиків вдалося за допомогою військ Німеччини та Австро-Угорщини за рішенням Берестейської угоди між УНР та державами Четверного союзу. Під тиском німецьких військ більшовики у березні 1918 р. визнали суверенність України, погодилися на тимчасовий кордон («нейтральну зону»), що проходила по лінії Сураж – Унеча – Стародуб – Новогород-Сіверський – Глухів. Але це зовсім не завадило їм вводити до нейтральної смуги і південніше неї, на визнану територію УНР, пізніше Української Держави гетьмана П. Скоропадського свої банд-формування. Сто років тому більшовики вели на півночі нашої губернії гібридну війну. Практично це означало, що Чернігівських губерній стало дві: одна на основній території Чернігівщини, що увійшла до Гетьманату Скоропадського, інша у складі більшовицької Росії, куди без жодних міжнародних договорів потрапили 43 волості Чернігівщини з центром у м. Почепі. З цієї бідної території, куди вся Чернігівщина та інші українські губернії століттями поставляли хліб, більшовики почали вивозити «все на Москву». Залізничники Новозибкова скаржилися, що якби записувати всі бешкети, насильства, розстріли, знущання словом і ділом наймитів Леніна з амністованих каторжників, не вистачило б цілого номеру Чернігівської земської газети (більше 10 великих аркушів).

Найбільше тероризував населення більшовик П.Б. Шимановський. Проти його грабувань, ґвалтувань, арештів з вимогою викупу 31 березня 1918 р. повстав Мглинський майдан. Селяни Мглину та навколишніх сіл оточили будинок більшовицької ради. Шимановський дав команду стріляти у натовп з кулеметів, виставлених у вікнах. Відразу вбили 6-х, поранили 15. Але селянство не здавалося, а коли врешті Шимановський вийшов на переговори, розлючений натовп його буквально розтерзав. Зібрання мешканців Мглинського повіту ухвалило рішення приєднатися до України, арештували залишки червоноармійців і озброїлося гвинтівками з їх складу. Повстання тривало декілька діб, допоки вистачало набоїв, потім було придушене більшовицькими загонами, учасники були репресовані. У квітні подібне повстання спалахнуло у Суражі. Представники інших північних повітів Чернігівської губернії зверталися і до німецького командування, і до Гетьмана з вимогою приєднання до Української Держави. Були ще вимоги білорусів, що також проголосили свою незалежність і вважали північ Чернігівщини своєю етнічною територією. Москва готувала мешканців до «плебісциту»: російські агітатори дискредитували владу Української Держави, зрештою під загрозою арештів і розстрілів змушували перелякане населення північних повітів голосувати за приєднання до Радянської Росії.

Після захоплення влади більшовики діяли швидко і рішуче, здійснили те, що намагався зробити ще Тимчасовий Уряд – попри волю місцевого населення жити в Україні, неодноразово висловлену органами місцевого самоврядування, північні повіти Чернігівщини у травні 1919 р. були відрізані від губернії і від суверенної ще тоді України та передані до новоутвореної Гомельської губернії РРФСР. Територія Чернігівської губернії зменшилась на 15 тис. кв. км., на яких станом на 1917 р. проживало 636 638 чол. Маючи владу, більшовики більше не гралися у плебісцити, але обіцяли місцевим мешканцям: «Московія вам все дасть». Проте голова Стародубського повітвиконкому Парлюк відправив до Чернігова, Києва та Москви телеграму з протестом від імені двохсоттисячного населення повіту, яке «вважає себе в історичному, економічному і географічному відношенні українцями». Замість хліба, з Росії присилали загороджувальні загони, які виловлювали дезертирів і відбирали «лишки» зерна. Тому повстання проти більшовицької влади тривали і в 1920 р.

Оскільки за століття від часів Української національної революції алгоритм захоплення сусідніх територій Росією практично не змінився, сучасному суспільству та державним діячам України варто вивчити гіркі уроки нашої історії і не наступати знову на ті ж граблі.

Ірина Еткіна, доцент кафедри всесвітньої історії Національного університету «Чернігівський колегіум» імені Т.Г. Шевченка