Опанас Васильович Маркович належить до числа тих Великих Українців, що самовіддано працювали на ниві рідної культури і за життя не були обігріті промінням заслуженої слави.

У Чернігові є невелика тиха вулиця, названа 1960 року на честь видатного вітчизняного фольклориста і етнографа, адже значна частина короткого подвижницького життя Опанаса Марковича була повʼязана з нашим поліським краєм. Його біографія відома переважно вузькому колу фахівців – філологам, етнографам, діячам театру, фольклористам. Цього року минає 195 літ від дня народження О.Марковича (8 лютого) і 150 років з дня його смерті (1 вересня).

Тож згадаймо головні етапи життєвої дороги скромного сіяча Добра, Краси і Науки.

8 лютого 1822 року в селі Кулажинці Пирятинського повіту Полтавської губернії (нині – Гребінківський район Полтавської області) у сімʼї начальника канцелярії військового міністра Василя Марковича народився шостий син Опанас.

Мати хлопчика, Олена Керстен, мала високорозвинутий музичний смак, любила українські народні пісні. Вона заохочувала сина до відвідування вечорниць, де той міг спілкуватися з кріпаками, записувати почуті від селян казки, прислівʼя, приказки, народні перекази та пісні.

1836 року Опанас Маркович вступив до 2-ї Київської гімназії при університеті св. Володимира, згодом закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Ще студентом О.Маркович відзначався палкою любовʼю до української народної творчості. Важливу роль у формуванні світогляду та літературно-естетичних поглядів фольклориста відіграли Т.Шевченко, М.Гоголь, М.Максимович.

У 40-х роках ХІХ ст. Опанас Маркович розгорнув активне збирання памʼяток народнопоетичної творчості, уважно вивчав живу мову народу. У центрі уваги фольклориста були оповідання героїко-історичного, апокрифічного та міфологічного характеру, легенди, прислівʼя і приказки. Частину зібраних матеріалів О.Маркович надіслав П.Кулішеві, який мав упорядкувати збірник народних пісень.

1847 року за активну участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства Марковича було вислано під нагляд поліції до Орла, де він служив помічником управителя губернської канцелярії. Під час перебування в Орлі Опанас Васильович записував російські народні пісні, що згодом побачили світ у збірнику видатного російського фольклориста П.Киреєвського. На ґрунті спільної любові до поезії Тараса Шевченка та української народної творчості міцніла дружба О.Марковича з молодим письменником М.Лєсковим. Останній через багато літ відзначав благотворний вплив Марковича, підкреслюючи, що «зобовʼязаний йому всім… напрямком і пристрастю до літератури».   

У квітні 1850 року Опанасові Марковичу було дозволено «…иметь свободное жительство в местах, полезных для здоровья, но с продолжением однако же учрежденного за ним секретного надзора».

Одружившись з Марією Вілінською, Опанас Маркович 1851 року повертається із заслання. У грудні він займає посаду коректора «Черниговских губернских ведомостей», фактично виконуючи обовʼязки редактора неофіційної частини чернігівської газети. У ній були надруковані байки Л.Глібова, статті О.Лазаревського, О.Тищинського, фольклорно-етнографічні праці О.Шишацького-Ілліча. Там же були вміщені без підпису матеріали самого Марковича: «Местный вариант исторической песни о Нечае, брацлавском полковнике Богдана Хмельницкого», «Местные слова и выражения. Сообщ. из Остерского уезда». У «Черниговском листке» був опублікований фольклорно-етнографічний нарис О.В.Марковича «Новгородок, 24 червцю. – Перед Іваном» та інші матеріали, повʼязані з вивченням звичаїв, побуту і мови жителів м. Новгород-Сіверського.

До збірника А.Метлинського «Народные южнорусские песни» О.Маркович особисто дав понад 30 пісень, записаних у Переяславському, Золотоноському, Радомишльському, Остерському та Чернігівському повітах, а також залучив до участі у виданні свою дружину. Марковичі жили у Чернігові до 1853 року, потім у Києві (1853-1855), із серпня 1855 до грудня 1858 – у Немирові на Поділлі.

Наприкінці грудня 1858 року по дорозі до Петербурга перед Різдвом вони заїхали на Чернігівщину до брата Опанаса Васильовича Василя, що служив лісничим. Його син Дмитро Маркович писав про ту памʼятну зустріч у нарисі «Заметки и воспоминания об Афанасие Васильевиче Марковиче»: «Дядько в сивой высокой шапке и шубе, весь седой от мороза, поцеловался с отцом. Здесь же развертывали бережно какой-то узелок: там, оказалось, спал мой двоюродный брат Богдан, лет 4-5, далее освобождали из массы платков тетку Марью Александровну, уже тогда известную Марко Вовчок...

Дядько Опанас был высокого роста, брюнет, с небольшими усами; нос его, довольно крупный, шел к нему, если можно так выразиться; карие глаза постоянно изменяли выражение; лицо, в высшей мере подвижное, то делалось грозным, … то вдруг прояснялось так быстро, что перехода от сурового к веселому невозможно было заметить при самой напряженной наблюдательности, и это выражение покрывалось раскатистым, душевным смехом. Лицо делалось такое доброе, что глядя на него, нельзя было не  любить его, не улыбаться вместе с ним. Чрезвычайно подвижной дядько Опанас всей фигурой своей, всем существом мог увлечь, и, казалось, был создан для увлеченья окружающих.

… Всех более удивил меня Богдась: волосы светлой головки острижены коротко, в кружок, одет был в вышиваной сорочке, заложенной в штаны, подпоясанный и босой; говорит только по-украински…

Личико его изменялось так же быстро, как и у отца, и так же быстро озарялось улыбкой».

Батько ніжно любив сина і страждав від розлуки з ним, коли Богдан залишився з матірʼю за кордоном. Усе тепло душі Опанас Васильович віддавав небожеві Дмитрові, а найулюбленішою темою їхніх розмов були листи Богдася. О.В.Маркович завжди прагнув допомогти всім, хто потребував матеріальної чи моральної підтримки. Дмитро Маркович згадував: «В год моего пребывания в Сосницком уезде, несколько человек, в том числе я, пошли в университет и технологический институт, благодаря пособию предоставлением заработков и нравственной поддержке Афанасия Васильевича»».

Опанас Маркович мав чудовий голос (баритон), задушевно співав народні пісні. Дослідник цікавився піснями, які розкривали класову боротьбу на українських землях (пісні про Кармалюка, гайдамаччину, турецько-татарську навалу та ін.), пропагував зразки фольклору, що особливо яскраво виявляли прагнення народу відстояти свою волю і незалежність. Маркович записував пісні безпосередньо під час їх виконання. Нерідко записувались не лише тексти пісень, а й мелодії.

Опанас Васильович написав партитури двох українських оперет: «Наталка Полтавка» і «Чари». У Немирові гімназисти вирішили поставити з благодійною метою «Наталку Полтавку». Подружжя Марковичів склало мотиви для 18 пісень вистави на основі народних мелодій, Опанас Васильович склав партитуру для всього оркестру (14 інструментів) та увертюру. Ролі розучувались теж під його керівництвом. Успіх вистави був грандіозним – повний аншлаг. Ставив Маркович «Наталку Полтавку» і в Новгороді-Сіверському, де служив акцизним чиновником, і в Чернігові, і всюди з величезним успіхом.

Про чернігівські вистави очевидець Олександр Амфіанович Тищинський згадував: «Багацько бачив я спектаклів, бачив і трупу Кропивницького, але не бачив нічого подібного до тих спектаклів, які споружав Опанас Васильович. Та й сили ж були добірні».

Усюди, де жив і працював О.В.Маркович, він вносив живий струмінь у товариство. У Новгород-Сіверському про нього відгукувались, як про полумʼяного ентузіаста,знавця і збирача пісень, що зберіг юнацький жар серця, цілком відданого інтересам народу. Він мав здатність захоплювати інших тим, чим захоплений був сам: «Это был человек по натуре своей как бы созданный для пропаганды того, во что верил, что любил. Производил он на людей обаяние сразу с первой встречи; у него всегда была душа нараспашку, каждый мог чувствовать себя так же свободно, как с товарищем, он… так легко воодушевлялся, он именно обладал той способностью, которая может едва тлеющую искру раздуть в пожар, растопить лед, расшевелить и взволновать тех, которые казались неспособными ни к какому движению, ни к какому чувству».

Головна праця життя етнографа і фольклориста О.В.Марковича – збірник, що включив понад 50 тисяч прислівʼїв, приказок тощо. Цей матеріал Маркович записав частково сам, а решту – інші особи на його прохання. Він систематизував зібране, але оскільки не міг його видати, передав М.Симонову (М.Номис), який і надрукував його у Петербурзі 1864 року (Номис М. Українські приказки, прислівʼя і таке інше Збірники О.В.Марковича і других).

Після тяжкої тривалої хвороби, так і не дочекавшись дружини і сина, Опанас Васильович 1 вересня 1867 року помер у Чернігові. Марія Загірня писала у біографічній замітці «Афанасий Васильевич Маркович»: «Действительно, жизнь А.В.Марковича была жизнью благородного и талантливого сеятеля добра, красоты и правды.

Но не красна была та жизнь… Много несчастий принесла она ему, много страданий. Он их теперь уже не чувствует, но для нас должно быть чувствительным то обстоятельство, что его благородная деятельность как бы забыта, нет, более: она приписывается другим. Маркович умел делать доброе дело и молчать о нем. Он заботился о деле, а не о том, чтобы люди знали, что он его сделал. Но для общества необходимо знать, кто именно сделал дело и чью память должно оно чтить с благодарностью».

На Болдиній горі знайшов останній спочинок Опанас Васильович Маркович. Вклонімось же його світлій памʼяті, зупинившись біля могили зі скромним обеліском із сірого мармуру.

Памʼятаймо про подвижницьку працю українського етнографа і фольклориста, чия діяльність стала цілою епохою в українській культурі.         

Тетяна Кузнєцова, завідуюча відділом Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.М.Коцюбинського