Головна » 2016 » Січень » 27 » До 125-річчя від дня народження Павла Тичини
До 125-річчя від дня народження Павла Тичини
12:50

«Юне, замріяне, дуже тонке обличчя, дещо аскетичне, тільки обличчя і шия, що закінчувалася гострим кутом трохи навскоси. Обличчя, мовби вирване з буденщини. Обличчя поета. Обличчя поезії…», - саме таким у дитячій пам’яті Михайлини Хомівни Коцюбинської лишився невеличкий, пожовклий, вирізаний з якогось журналу, портрет юного Павла Тичини, що висів над її дитячим ліжечком. Того самого Павла Тичини, якого усі ми зі шкільної лави знаємо як відомого українського поета, перекладача, публіциста, громадського діяча. Того самого Тичини, котрий народився у родині сільського псаломщика і пройшов шлях від учня духовної семінарії до директора Інституту літератури АН УРСР, депутата Верховної Ради УРСР, академіка АН УРСР, міністра світи, лауреата численних премій тощо.

Яким був цей шлях? Про трагічну ціну здобутків промовчимо: про неї відомо достатньо, як немало і критики пролунало на адресу митця і з боку сучасників, і від нащадків. Нині ж хотілося б згадати про отого самого юного справжнього Павла Тичину, який ходив чернігівськими вуличками, який на зорі свого поетичного шляху спілкувався з Михайлом Коцюбинським, який і через роки потому повертався сюди, як додому, у дитинство.

Народився Павло Григорович Тичина 27 січня (за іншими даними 23 січня) 1891 року у с. Піски нині Бобровицького району на Чернігівщині. Його батько, Григорій Тимофійович, був дяком і вчителем у сільській школі грамоти. Саме тут свої перші ази наук непомітно для себе переймає і малий Павло: «У нашій хаті в першій кімнаті із земляною долівкою (а була ще й друга кімната, з дерев’яною підлогою) стояли дві довгі парти. На кожній парті сиділо душ по 10 або ж по 12 учнів. Не знаю, скільки мені тоді вийшло років, коли я однієї зими вже підсідав то до одного, то до іншого учня і якось швидко, непомітно для себе вивчився читати».

Родина Тичин була великою, адже окрім Павла, у ній було ще 9 дітей. Говорячи про роки дитинства поета Леонід Новиченко звертав увагу, що «суворість зашарпаного злиднями батька, нерідкі спалахи його гніву (що не завадило, однак, синові зберегти про нього пам'ять як про справедливу й гарну в своїй основі людину) пом'якшувалися сердечною і розумною добротою Марії Василівни – матері поета».

Уже в дитячі літа стає помітним музичний талант майбутнього поета. Його перша вчителька у земській початковій школі Серафима Морачевська відзначає старання Павла у навчанні, даруючи йому книжки Л. Глібова, Марії Загірньої, а згодом саме вона, оцінивши гарний голос і слух хлопця, радить батькам віддати його до одного з монастирських хорів Чернігова. Оскільки на хорах дітей ще й навчали, то батьки згоджуються на таку пораду вчительки, адже для них це була заледве не єдина можливість дати своєму талановитому синові освіту.

І ось у 1900 році 9-річний Павло стає співаком архієрейського хору при Єлецькому монастирі. Одночасно майбутній поет навчається в Чернігівському духовному училищі. Регент хору покладав великі надії на Павла як музиканта і часто доручав йому навчати нотній грамоті новачків. Такі уроки зазвичай проходили на могилі Л. Глібова, яка знаходилася на території Троїцького монастиря. Саме там під наставницьким началом молодого Тичини своє знайомство з нотною грамотою розпочинав і знаний хоровий диригент Григорій Верьовка.

У роки навчання в училищі з’являються перші поетичні спроби Павла Тичини, позначені 1906-1907 роками.

Після закінчення духовного училища Павло Григорович продовжує навчання у Чернігівській духовній семінарії. Його друзями по навчанню у цей період стають Григорій Верьовка, Василь Елланський, Аркадій Казка.

У старших класах семінарії уроки малювання у П. Тичини викладає художник Михайло Жук, котрий помічає у свого учня неабиякий талант живописця. Саме М. Жук вводить П. Тичину в коло чернігівської інтелігенції і знайомить його з уже знаним на той час письменником М. Коцюбинським. Про цю зустріч поет пізніше із захопленням згадував у своїх щоденниках: «Я щасливий, що бачив Михайла Михайловича Коцюбинського», «Я тоді й місяць, що на небі низько стояв, розглядав, як живу істоту, яка присутня була при такій важливій у моїм житті події, як знайомство з М. Коцюбинським, у його власному домі, у садку і на балконі. Ах ти ж місяцю того незабутнього вечора! Мені часто й зараз здається, що ти так само, стоячи на схилі неба, згадуєш зі мною вечір той…».

Михайло Коцюбинський своєю творчістю і світоглядом справив значний вплив на розвиток поетичного таланту юного Павла. У оселі Коцюбинських майбутній поет читає свій вірш «Розкажи, розкажи мені, поле…» і вже тоді Михайло Михайлович пророчить йому успіхи на літературній ниві. Відвідуючи разом з друзями літературні «суботи» у Коцюбинського, Тичина дарує йому зошит зі своїми першими творами. Згодом, як писала у своїх спогадах дочка письменника Ірина, навіть вони, діти знали напам’ять вірші молодого поета.

Михайло Михайлович був одним з перших, хто дав високу оцінку поетичному хистові молодого митця. За його рекомендацією відбувається і перша публікація поезії Павла Григоровича. Так, у 1912 році у «Літературно-науковому віснику» виходить друком вірш П. Тичини «Ви знаєте, як липа шелестить…».

Безперечно, відбиток літературної школи М. Коцюбинського, його концепції прекрасного, знаходимо пізніше у творах П. Тичини, зокрема і у його славнозвісній збірці «Сонячні кларнети».

Як спостерігали близькі поетові люди, навіть у пізніші роки він зберігав у собі якусь невловиму схожість зі своїм літературним учителем. Ця подібність радше відчувалася: «Увесь він так виділяється із загальної маси письменників, як свого часу М[ихайло] М[ихайлович]. У них, по-моєму, багато спільного. Французьке щось у них разом з українським», «Неспокій, що його Тичина відзначав в очах Коцюбинського, був і в нього», - писала у своїх щоденниках Катерина Коцюбинська – дружина Хоми Михайловича, брата письменника і директора музеїв свого іменитого брата спочатку у Вінниці, а затим і в Чернігові.

Власне, Чернігів, родина Коцюбинських завжди залишалися близькими для Павла Григоровича. За спогадами Михайлини Хомівни Коцюбинської, навіть через багато років потому «приїжджаючи до міста своєї юности, він бував в особливо піднесеному настрої. Дуже жваво, дотепно, цікаво розповідав про епізоди зі свого дитинства. Взагалі оживав, скидав із себе офіційний панцир, який у Києві завжди був на ньому, незважаючи на всю його привітність і гостинність. Якось ми ходили разом по території Троїцького монастиря в Чернігові, і Павло Григорович показував мені віконце в підвальному приміщенні, де раніше завжди горіла свічка, - казали, що тут поховано Лазаря Барановича, - розповідав, як страшно було йому проходити повз це віконечко, і він пробігав те місце, заплющивши очі. Показував прибудовані до монастирського муру біля невеликого свічкового заводика галерейки, по яких колись залюбки бігав, називаючи їх чомусь «галдарейками». Розповідав, як любив лазити на самий вершечок Троїцької дзвіниці, звісити ноги у кругле віконечко і блаженно тими ногами бовтати, за що не раз перепадало йому від регента…».

Теплі спогади, писані з любов’ю і болем, лишила Михайлина Хомівна про Павла Тичину. Незважаючи на разючу відмінність між раннім, справжнім, талановитим Тичиною, геніальні вірші якого служили їй за перші колискові, і Тичиною-посадовцем, співцем партії, у її душі протягом усього життя зберігся отой «автономний», «вирваний із буденщини» рідний образ світлої талановитої людини. Напевно, якась часточка отого світлого образу відгукнеться і в кожному, хто раз у житті читав його геніальні вірші, які свого часу стали справжнім відкриттям в історії української літератури.




QR-код посилання на сторінку.
Скористайтеся програмою для сканування штрих-кодів на телефоні.




Категорія: Публікації | Переглядів: 510 | Додав: Kotia | Рейтинг: 5.0/2 |
Всього коментарів: 0
avatar
Вітаю Вас Гість